Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

Вони пішли на вершину горба, того самого, куди я часто виходив глянути на море. Тільки вони були в доброму товаристві, а я один; вони почували за собою силу й не вживали таких застережних заходів, яких я вживав: не лізли драбиною і не тягли її потім за собою, а йшли навкруги, через лісок, нічого не боячись і не сподіваючись ніякої небезпеки. Аж ось раптом вони побачили недалеко вогонь і почули людські голоси, — не однієї людини і не двох, а цілого натовпу.

Спостерігаючи висадки дикунів на острів, я завжди дбав, щоб вони не відкрили тут людського житла, а коли якимось способом вони дізнавались про нього, то так відчували це на своїй шкірі, що ті, кому щастило втекти, не могли гаразд про все розповісти, бо ми завжди зникали так швидко, як могли. Під час нашої останньої сутички ніхто не бачив, як я тікав, крім трьох дикунів, що стрибнули в пірогу і про яких я боявся, що вони повернуться додому і приведуть з собою на допомогу інших.

Чи поява такої сили дикунів була наслідком утечі тих людей, а чи вони прибули випадково, не підозрюючи, що острів залюднений, для свого звичайного кривавого бенкету — іспанці, як видно, не могли з’ясувати. Але в усякому разі вони мусили або сховатись так, щоб дикуни зовсім не побачили їх, а особливо — не помітили їхнього житла, або ж напасти на них зненацька й перебити всіх до одного. Для цього треба було відрізати їм шлях до човнів, але на це в іспанців не вистачило відваги, і через це їх спокій був порушений надовго.

Нема що й казати, що обидва іспанці, вражені цим видовищем, зараз же побігли назад, збудили товаришів і розказали їм про неминучу небезпеку, яка нависла над ними. Ті зняли тривогу; не можна було умовити їх сидіти спокійно вдома; кожен хотів сам подивитись, як стоїть справа.

Поки було темно, все було гаразд, і вони могли за кілька годин удосталь надивитись на дикунів при світлі трьох вогнищ, розкладених на деякій відстані одне від одного. Що робили дикуни — іспанці не знали, як не знали й того, що робити їм самим, бо, по-перше, ворогів було дуже багато, а по-друге, тримались вони не вкупі, а розбились на групи й розмістились на березі в кількох місцях.

Це видовище завдало іспанцям великого суму. Дикуни вештались по всьому берегу, і вони не мали сумніву, що нарешті хто-небудь із них натрапить на фортецю або побачить ознаку людського мешкання в іншому місці. Вони боялись також за своїх кіз, бо, якби дикуни винищили їх, іспанцям ледве не довелося б мерти з голоду. Отже, насамперед вони вирішили послати трьох чоловіків — двох іспанців і одного англійця — загнати кіз у велику долину, де була печера, а при потребі — і в саму печеру.

Коли б вони побачили дикунів укупі і, головне, досить далеко від човнів, то напали б на них, хоч би їх була й ціла сотня. Але цього не можна було влаштувати: їх два головні загони стояли на відстані двох миль один від одного і, як після виявилось, належали до двох різних племен.

Обміркувавши як слід свої дії, іспанці вирішили нарешті послати шпигуном, користуючись темрявою, старого дикуна, батька П’ятниці, щоб довідатись, коли буде можливо, для чого вони сюди прибули і що гадають тут робити. Старий не вагався ні хвилини і, роздягшись догола — бо більшість дикунів були голі — пішов до них. Години через дві він вернувся й розповів, що весь час він вештався серед дикунів, не збудивши ніякої підозри, і дізнався, що їх приїхало два загони з двох ворожих племен, що недавно в них був великий бій, і обидві сторони, набравши полонених, випадково з’їхались на одному й тому самому острові потішитись і поласувати людським м’ясом, і що ця випадкова зустріч отруїла їм усі веселощі. Обидва племені страшенно ворогують і отаборились так близько одне від одного, що, як тільки розвидниться, вони, напевне, розпочнуть бій. Проте ніхто з них, як видно, не підозрював, що на острові є люди, крім них самих. Не встиг він закінчити своє оповідання, як знявся надзвичайний галас, і це дало зрозуміти, що дві невеличкі армії стали до кривавого бою.

Батько П’ятниці вичерпав усі докази, умовляючи білих засісти в фортеці й не показуватися. Він говорив, що від цього залежить їх безпека; що дикуни самі переб’ють одні одних, а решта забереться додому. Все це була безперечна правда. Але він не міг умовити їх, бо цікавість брала в них гору над розсудливістю, особливо в англійців; їм неодмінно хотілось подивитись, як б’ються дикуни. Вони, одначе, вжили деяких пересторог, а саме: розмістились так, щоб бачити битву, не наражаючись на небезпеку і, як вони думали, непомітно. Проте дикуни таки помітили їх, як ми побачимо згодом.

Бій був завзятий і, коли вірити англійцям, серед дикунів були люди дуже хоробрі і непереможної мужності, що вміло керували битвою. Протягом двох годин, за словами англійців, не можна було визначити, яка сторона візьме гору, а далі той загін, що був ближче до житла наших людей, почав помітно слабшати, і незабаром частина його кинулась тікати. Це знову завдало нашим людям жорстокого страху, бо хто-небудь з утікачів міг пошукати захисту в ліску коло фортеці і при цьому мимоволі відкрив би житло, а після того відкрили б його й переслідники. Тут вони вирішили сховатися із зброєю в руках за огорожею і, як тільки дикуни покажуться в ліску, перебити їх по змозі всіх, щоб ніхто не вернувся до своїх і не розповів про те, що бачив. Вони умовилися вживати тільки шпаг та прикладів і не стріляти, щоб не притягти до себе уваги дикунів.

Як вони гадали, так і вийшло. Троє дикунів із переможеного племені забігли в лісок, зовсім не сподіваючись небезпеки, а просто шукаючи притулку в гущавині. Вартовий, якого поставили на узліссі, зараз же дав знати про це, додавши, на велике задоволення наших людей, що втікачів ніхто не переслідує і що переможники навіть не бачили, у який бік ті попрямували. Довідавшись про це, старий іспанець, людина дуже гуманна, не дозволив убивати втікачів, а наказав трьом іспанцям обійти навколо горба, напасти на них ззаду і забрати їх