Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

у них не було ні луків, ні стріл, та вони й не вміли орудувати ними, коли діставали їх від дикунів. Через це їм доводилось лише стояти й підставляти себе під стріли, поки вороги не підходили зовсім близько. Тоді вони пускали в діло свої три алебарди та загострені палиці, устромлені в дула рушниць. Часто їм удавалось проганяти цією зброєю цілу невеличку армію ворогів, але все ж таки їх іноді оточували численні вороги, і тоді вони були у великій небезпеці від стріл. Згодом вони навчились робити з дерева великі щити, обтягуючи їх шкурами диких звірів, і затулялись від стріл цими щитами. Незважаючи на це, вони іноді підпадали великій небезпеці. Одного разу п’ятьох із них дикуни збили з ніг дрючками, а одного взяли в полон. Це був саме той іспанець, якого я врятував. Спочатку вони думали, що він убитий, а дізнавшись про його полон, дуже сумували і охоче віддали б своє життя, щоб тільки визволити його.

Вони розказували, що, коли їх звалили на землю, товариші врятували їх, ставши над ними й бившись доти, поки вони не прийшли до пам’яті всі, крім того, кого вони вважали за вбитого. Тоді, вистроївшись в одну лаву, вони з своїми алебардами та списами пробились крізь загін дикунів, яких було близько тисячі чоловік, і били кожного, хто траплявся їм на дорозі. Вони перемогли ворогів, але дуже сумували, втративши одного із своїх. Друга ватага дикунів знайшла його живим і повезла разом з іншими полоненими, як я вже розповів про це раніше.

Вони дуже зворушливо описували, як вони зраділи, коли повернувся їх друг і товариш у нещастях, якого вони вважали за з’їденого найгіршими з усіх диких звірів — людожерами; як вони дедалі більше дивувались, слухаючи його оповідання про моє доручення і про те, що зовсім близько від них живе християнин, та ще й дуже людяний і спроможний допомогти їм визволитись.

Вони описували, як вразила їх прислана мною допомога і поява хліба, якого вони не бачили, відколи потрапили в те прокляте місце; як часто вони хрестили й благословляли хліб, ніби його послало саме небо; якими зцілющими ліками здавався він їм, так само як і інші речі, послані мною їм на поживу. Вони говорили, що їм дуже хотілося б розповісти про радість, що охопила їх, коли вони побачили шлюпку й людей, готових відвезти їх до тієї людини і на те місце, звідки були надіслані всі ці припаси; але описати цю радість словами їм не вдавалось, бо їх захоплення виявилось так дико й бурхливо, що їх можна було б прийняти за божевільних. Це оповідання нагадало мені про радість П’ятниці, коли він несподівано зустрівся з своїм батьком; про радість врятованого мною екіпажу палаючого судна; про радість помічника капітана, визволеного в такому місці, де він уже вважав себе за загиблого. Згадав я й свою радість, коли я після двадцяти восьми років ув’язнення на острові знайшов добрий корабель, готовий відвезти мене на батьківщину. Все це примусило мене ще глибше відчути оповідання бідолашних іспанців і навіяло мені ще більше співчуття до них.

Розповівши докладно про становище, яке я знайшов на острові, вважаю за потрібне сказати ще про найголовніше, що я зробив для поселенців, і про те, в якому стані я покинув цих людей. На їх думку, та й на мою теж, дикуни не мали більше турбувати їх, а коли б це й трапилось, то їм легко буде прогнати напасників, бо тепер їх удвоє більше, ніж було раніше. Я почав серйозну розмову з іспанцем, якого я звав губернатором, про їх перебування на острові. Я заявив, що приїхав сюди не для того, щоб вивезти кого-не-будь із них, і вважаю за несправедливе, взявши одного, покинути тут інших, які, може, й не схочуть лишатись тут, після того як їх сили зменшаться.

З другого боку, я сказав, що прибув сюди впорядкувати їх життя, а не забрати їх; що я привіз із собою для них багато речей; що я постараюсь постачати їм усе потрібне для вигідного життя та самооборони, що, крім того, зі мною прибули такі й такі особи, які згодились пристати до їх товариства і можуть стати їм у пригоді, виробляючи речі, без яких їм було важко обходитись.

Всі вони були присутні при цьому. Перше ніж передати їм усі привезені речі, я питав кожного, чи забули вони свої колишні свари та чи можуть, стиснувши один одному руку, стати близькими приятелями і визнати спільність інтересів — так, щоб надалі не було ні непорозумінь, ні заздрості.

Віль Аткінс дуже щиро й добродушно відповів, що вони мали досить неприємностей, щоб протверезитись, і досить ворогів, щоб стати друзями; що він, з свого боку, хоче жити й умерти разом з ними; що він далекий від того, щоб замишляти що-небудь проти іспанців. Він визнав, що вони не зробили йому нічого, крім того, що він заробив своїм поводженням; що він, бувши на їх місці, вчинив би, мабуть, ще гірше і що він попросить у них пробачення, коли я цього бажаю, за всі божевільні й грубі вихватки, яких він допустився. Наприкінці він заявив, що хоче жити мирно й дружно з усіма і готовий на все, щоб довести це іншим. А про повернення до Англії він навіть не думає і ладен не їздити туди ще два десятки років.

Іспанці відповіли, що спочатку вони дійсно роззброїли й викинули з своєї сім’ї Віля Аткінса та двох його земляків за погану поведінку, як вони мені про це вже розповідали; заявили мені, що до цього їх примусила тільки необхідність; але Віль Аткінс так відважно повівся у великій битві з дикунами, а в інших випадках виявив стільки щирості й відданості спільним інтересам, що вони забули про минуле. На їхню думку, він так само став гідним честі носити зброю, як і кожен із них, і цілком заслуговує на те, щоб я видав йому все потрібне нарівні з іншими. Самі вони висловили вже йому свою вдячність тим, що обрали його помічником самого правителя острова. І довіряючи йому та його землякам, вони раді заявити, що ні в чому не хочуть відділятись від нього і що інтереси у них спільні.

Після цього щирого й одвертого вияву дружніх почуттів ми вирішили другого ж дня пообідати вкупі і справді влаштувати розкішний бенкет. Я наказав корабельному кухареві та його помічникові приїхати на берег і