Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

Він зараз же погодився з цим.

— Якщо тільки вони зроблять це, — сказав він. — Але як ми зможемо добитися цього від них?

Я сказав, що ми скличемо їх і доручимо їм це або ж, коли він того хоче, підемо до кожного окремо. Так ми й розподілили справу — він говорив з іспанцями, що всі були папістами, а я — з англійцями-протестантами. Ми наполегливо умовляли їх і взяли з них обіцянку, що вони ніколи не будуть відрізняти папістів від протестантів, коли будуть напучувати дикунів і навертати їх до християнської віри, а всі разом даватимуть їм найважливіше знання про істинного Бога та про їх Спасителя Ісуса Христа. Обіцяли вони також ніколи не сперечатись і між собою з приводу релігії.

Прийшовши до дому Віля Аткінса, — я можу назвати його так, бо другої такої хижки чи такого плетива, я певен, немає в цілому світі, — отже, прийшовши туди, я застав молоду жінку, згадувану вище, та дружину Вільяма Аткінса, що дуже заприятелювали між собою. Скромна й релігійна молода жінка вдосконалила роботу, розпочату Вілем Аткінсом; і хоч минуло не більше чотирьох днів, новоохрещена дикунка стала такою християнкою, про яких я рідко чув в усіх моїх спостереженнях та розмовах по світу.

Того ж ранку, перед тим як іти до них, мені спало на думку, що серед усіх потрібних речей, що я залишав їм, не було Біблії. Тут я виявив менше уваги до них, ніж мій добрий друг вдова — до мене, коли, посилаючи мені стофунтовий вантаж із Лісабона, вона запакувала три Біблії й молитовник. Щедрість доброї жінки дала багато більші наслідки, ніж вона могла сподіватись, бо Святе Письмо та молитви збереглись для напучення й навчання людей, які використали їх краще від мене.

Я взяв у кишеню одну з Біблій; прийшовши до намету чи дому Вільяма Аткінса, я дізнався від нього, що молода жінка та його хрещена дружина розмовляють про релігію. Вільям Аткінс сказав мені про це з великою радістю, а я спитав його, чи й тепер вони вкупі. Він ствердив це, тоді я разом з ним увійшов до хати, де ми застали їх за дуже серйозною розмовою.

— О сер, — сказав Вільям Аткінс, — коли Бог хоче примирити грішників з самими собою, вернути заблудних додому, то йому ніколи не бракує посланців: моя дружина має тепер нового навчителя. Я знаю, що був недостойним, бо був нездатним до цієї роботи. Цю молоду жінку надіслало сюди небо — її самої досить, щоб навернути до віри цілий острів, повний дикунів.

Молода жінка почервоніла й підвелась, щоб іти, але я попросив її сісти. Я сказав, що вона має в своїх руках чудову працю, і я сподіваюсь, що Бог благословить її в цьому.

Ми поговорили трохи, причому я не помітив у них будь-якої книжки. Не спитавши нічого, я спустив руку в кишеню і витяг свою Біблію.

— Ось, — сказав я Аткінсові, — я приніс вам помічницю, якої ви ще, мабуть, не мали.

Він був такий вражений, що деякий час навіть не міг говорити. Опам’ятавшись, він обережно взяв її обома руками і звернувся до дружини.

— Дивись, моя люба, — сказав він, — хіба я не говорив тобі, що Бог, хоч він і на небі, може чути все, що ми говоримо? Ось книга, яку я просив дати нам, коли ми з тобою стояли навколішках під кущем. Бог почув нас і послав її.

З радості, що він має книгу, і в подяку Богові за неї сльози потекли по його щоках, зовсім по-дитячому.

Жінка була вражена і мало не впала в помилку, якої ніхто з нас не передбачав: вона непохитно повірила, що Бог прислав книжку на прохання її чоловіка. Щоправда, так воно до певної міри й було і, я думаю, в той час легко було умовити бідолашну, що з неба зійшов спеціальний посланець, щоб принести цю книгу. Але справа була надто серйозна, щоб припускатися в ній будь-якої помилки, і я, звернувшись до молодої жінки, сказав їй, що ми не хочемо обманювати новонавернену християнку, користуючись її першим і дуже непевним знанням. Ми просили її пояснити дикунці, що Бог завжди задовольняє наші прохання, коли вони не розбігаються з волею Провидіння, і посилає те, чого ми благали; проте ми не ждемо, щоб нас нагороджували з неба якимось дивним, незвичайним способом, і наше щастя, що це не так.

Молода жінка згодом так і зробила. Отже, тут не було хитрощів духовенства, які я вважаю за найбільш неприпустимий обман у світі. Радість Віля Аткінса справді не можна було описати, і я ручусь, що вона була цілком щира. Напевне, жодна людина не була більш вдячна, ніж він за цю Біблію, і я гадаю, що нікому Біблія не завдавала радості через благородніші міркування. Хоч яким він був розпусним, одчайдушним, свавільним, жорстоким, шаленим та злим, а все ж таки цей чоловік мусить бути нам зразком у справі навчання дітей, бо батьки ніколи не повинні переставати навчати та навертати, ніколи не повинні втрачати надію на успіх своїх зусиль, хоч які їх діти вперті, непокірні й нездатні до вчення. Коли провидіння Боже збудить совість таких дітей, сила того виховання вернеться до них, і раннє навчання з боку їх батьків не пропаде, хоч воно й спало довгі роки; рано чи пізно воно може навернути їх до добра.

Так було і з цим бідолахою. Хоч який він був неосвічений і далекий від релігії та християнського пізнання, а проте знайшов, що робити з людиною, ще менш освіченою від нього, і останні напучення його доброго батька, які спливли тепер у його пам’яті, прислужились йому тепер.

— Між іншим, — сказав він, — йому згадалось, як цінив його батько Біблію, що була щастям і благословенням народів, родин і окремих осіб. Тільки він ніколи не зважав на її цінність, поки йому не довелось говорити з язичниками, дикунами та варварами, і він побачив, що йому бракує писаного пророцтва для допомоги.

Молода жінка була дуже задоволена з цієї нагоди, хоч у неї, як і в юнака, була своя Біблія на борту нашого корабля, серед її речей, ще не перевезених на берег. А тепер, сказавши так багато про цю