Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

Цей наказ, проти нашого бажання, став приводом до бою. П’ять-шість великих човнів підійшли так близько, що наші люди почали махати руками дикунам, щоб ті відійшли далі. Вони зрозуміли це й відійшли, але, коли вони відходили, на нас із їх човнів полетіло сотень п’ять стріл, і один із наших людей на баркасі був сильно поранений.

Проте я сказав їм ні в якому разі не стріляти, а на баркас ми передали кілька дощок, і тесляр зробив із них щити, щоб укриватись від стріл дикунів, коли б ті знову почали стріляти.

Приблизно через півгодини дикуни знову вернулись з усім своїм флотом і підійшли так близько до нашої корми, що нам легко було розглядіти їх, хоч ми й не могли розпізнати, які були їх наміри. Тут я побачив, що це в деякій мірі мої старі приятелі — такі самі дикуни, з якими мені стільки разів доводилось битись. Трохи згодом вони відійшли далі в море, потім порівнялися з нашим кораблем і підійшли до борта так близько, що могли чути наші голоси. Я наказав своїм людям укриватись від стріл та зарядити всі наші гармати. Але тому, що дикуни були так близько й могли нас чути, я вирядив П’ятницю на палубу спитати в дикунів своєю мовою, чого їм треба. Не знаю, чи зрозуміли вони П’ятницю, чи ні, але зараз же після того, як П’ятниця виконав моє розпорядження, шестеро з тих, що були в ближчому човні, трохи віддалились і, обернувшись до нас спиною, показали нам свій голий зад, ніби глузуючи з нас. Був це виклик чи образа — ми не знали; а може, вони просто виявляли свою зневагу і подавали іншим сигнал до нападу. П’ятниця якраз же крикнув, що вони стрілятимуть. На лихо бідному хлопцеві, в нього полетіло сотні стріл, а що він був єдиною мішенню, то бідний П’ятниця, на мій великий сум, загинув. У бідолаху влучили аж три стріли, і ще три впали коло нього. На жаль, ці дикуни були вмілі стрільці.

Мене так розлютувала втрата мого старого слуги й товариша моїх нещасть та моєї самотності, що я наказав зарядити п’ять гармат дрібною картеччю, чотири — великою і випалити з усіх разом. Напевне, вони за все своє життя не чули такого гуркоту.

Коли ми вистрелили, вони були від нас не більше ніж на півкабельтова; наші каноніри націлились так добре, що три-чотири дикунські човни перекинуло, слід гадати, одним пострілом.

Груба манера показувати голий зад не дуже образила нас. Тому на відплату я спочатку вирішив було стріляти в них з чотирьох-п’яти гармат самим лише порохом, гадаючи тільки добре налякати їх. Та коли вони вистрелили в нас з усією люттю, на яку були здатні, а особливо, коли вони вбили мого бідного П’ятницю, якого я так щиро любив і шанував і який не заслужив цієї смерті, я не тільки був би виправданий Богом та людьми, а й дуже задоволений, коли б зміг перекинути всі човни і потопити всіх дикунів.

Не можу сказати, скільки саме було вбито й поранено цим залпом, але запевняю, що ніколи не бачив такого страху та метушні серед такого великого натовпу. Тринадцять-чотирнадцять човнів були розбиті й перекинуті; люди, що були в них, кинулися вплав, а решта, збожеволівши від жаху, тікали якомога швидше, покинувши напризволяще тих, чиї човни були розбиті або пошкоджені нашими пострілами. Гадаю, що людей загинуло багато. Через годину після того, як дикуни поїхали геть, наші люди витягли з води одного бідолаху, що плив, рятуючи своє життя.

Наша дрібна картеч, мабуть, побила й поранила багато дикунів, але ми так і не дізнались, що з ними сталося, бо вони так швидко втекли, що через три години ми бачили вже тільки три-чотири відсталі човни. Решти ми не побачили, бо того ж вечора подув легкий вітер, і ми знялися з якоря і попливли в Бразилію.

У нас був полонений, але це бідне створіння страшенно сумувало, не хотіло ні їсти, ні пити, і ми гадали, що воно заморить себе голодом. Але я знайшов спосіб вилікувати його. Я наказав знести його в баркас і дати йому зрозуміти, що його знову кинуть у море, тобто залишать там, де ми його взяли, коли він не почне говорити. Коли це не допомогло, матроси справді кинули його в море, а самі від’їхали. Тоді він поплив за баркасом услід — плавав же він, як корок — і заговорив з матросами своєю мовою, хоч вони не розуміли ні слова. Нарешті вони знову забрали його в баркас, і з того часу він став здатливим, і я більше вже не наказував кидати його в море.

Ми знову йшли під парусами, але я був найнещаснішим створінням у світі, бо мені бракувало мого слуги П’ятниці. Я дуже охоче поїхав би назад на острів і взяв би там одного з дикунів собі для послуг; але це було неможливо, і ми пливли далі. У нас, як я вже говорив, був один полонений, але минуло багато часу, поки ми навчили його дещо розуміти. Згодом наші матроси навчили його трохи англійської мови, і мати з ним справу стало трохи легше. Ми питали в нього, звідки він, але з його відповідей не можна було нічого зрозуміти, бо його мова була така дивна, вся з горлових звуків, і говорив він так чудно та неясно, що ми ніколи не могли добрати жодного слова з неї. Здавалося, дикуни говорили так, ніби у них в роті було щось напхано або щось подібне. Ми не могли помітити, щоб вони, розмовляючи, користувались будь-коли зубами, язиком, губами та піднебінням. Вони вимовляли слова так само, як мисливський ріг видає свої тони — з відкритої горлянки. Та згодом, коли ми навчили його говорити трохи англійською мовою, він сказав нам, що вони йшли зі своїми королями битись у великій битві. Коли він згадав про королів, ми спитали його, скільки було тих королів. Він сказав, що там було п’ять племен і що всі вони об’єднались проти двох інших.

— Чому ж ви підійшли до нас? — спитали ми.

— Дивитись на велике диво, — відповів він.

Треба зауважити тут, що всі тамтешні тубільці, так само як і мешканці Африки, навчившись англійської мови, завжди додають «і»