Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

Моє оповідання про острів я закінчив, і мені вже немає чого сказати про нього. Той, хто має охоту дочитати мої записи до кінця, мусить теж попрощатися з ним; далі він знайде оповідання лише про безумства старої людини, яку не могли застерегти ні власні, ні чужі нещастя, не прохолодили сорок років нужди та розчарувань, яка не задовольнилась багатством, що перевищило всі сподіванки, і не заспокоїлась після небувалих нещасть та страждань.

Мені так само треба було їхати в Ост-Індію, як людині, цілком вільній і непричетній до жодного злочину — піти до воротаря Ньюгетської в’язниці[95] і попросити, щоб її замкнули й заморили там. Якби я знайшов в Англії невелике судно і рушив прямо на острів, навантаживши свій корабель усім потрібним для колоністів; якби я взяв патент на управління островом, щоб закріпити за собою свою власність, з підлеглістю самій лише Англії; якби я, крім гармат та амуніції, привіз туди невільників і вільних людей, щоб заселити острів, і, взявши його під свою владу, укріпив і зміцнив його в ім’я Англії та ще більше заселив його, що я легко міг зробити; якби я сам оселився там, відіслав корабель назад, навантаживши його добрим рисом, — що я міг зробити протягом шести місяців, — і доручив своїм друзям навантажити його знову всім потрібним для нас; якби я зробив усе це і сам оселився на острові, тоді можна б було сказати, що я діяв, як розсудлива людина. Але мене поривав дух блукань, і я, зневажаючи всі вигоди, тішив себе тим, що був патроном оселених на острові людей і чинив їм добро — велично й пишно, як стародавній патріархальний монарх, забезпечував їх усім, ніби я був головою всієї сім’ї та плантації. Але я діяв зовсім не в ім’я якогось уряду чи нації; не вважав ніякого монарха за свого володаря, або своїх людей — за підданців тієї чи іншої нації; я навіть не дав назви острову і покинув його, як і знайшов, нікому неналежним, а його населення — нікому непідвладним, нікому непідлеглим, крім мене. Та й маючи на них вплив, як батько та благодійник, я не мав права діяти або розпоряджатись інакше, як з їхньої ж згоди. Проте, якби я жив там, цього впливу було б досить, щоб усе йшло гаразд. Але я покинув острів удруге і вже не вертався більше туди; останні звістки з колонії я одержав через свого компаньйона, що надіслав мені лист, а той лист надійшов до мене через п’ять років після написання. З цього листа я дізнався, що колоністам живеться погано, що вони незадоволені своїм довгочасним перебуванням на острові, що Віль Аткінс помер, а п’ятеро іспанців виїхали; і що, хоч дикуни не турбують їх більше, все-таки у них було кілька сутичок з ними. Вони дуже просили його нагадати мені мою обіцянку забрати їх з острова і дати їм змогу побачити перед смертю свою батьківщину.

Але я пустився в найдикіші пригоди, і той, хто цікавиться моєю дальшою долею, мусить пройти зі мною крізь силу нових безумств, нещасть та небезпечних пригод. З них видно буде, як справедливо діє Провидіння і як легко може небо переситити нас нашими власними бажаннями, повернути найсильніші з них на шкоду нам самим і суворо покарати нас тим, що ми вважали за найбільше щастя.

Я кажу це, маючи на увазі невідступне поривання в подорожі, що опанувало мене з юнацтва; очевидно, цей нахил зберігся в мені тільки мені ж на кару. Як розвинулось це поривання, в яких обставинах і до яких наслідків воно призвело мене, — дуже легко викласти вам в історичному порядку, з усією різноманітністю подробиць. Але таємні путі Божественної сили, що дозволяє потокові наших бажань захопити нас, зрозумілі лише тим, хто вміє слухати голос Провидіння і робити релігійні висновки з Божої справедливості та з своїх власних помилок.

Чи треба було мені їхати, чи ні, а я поїхав. Не час тепер розводитись про розумність або абсурдність мого поводження; вертаюсь до оповідання — я сів на корабель і подався в подорож.

Додам лише, що мій добрий, справді благочестивий друг — священик — покинув мене тут, попросивши дозволу пересісти на корабель, готовий відпливти в Лісабон, і ще раз зауважив при цьому, що його доля — не доводити до кінця жодної розпочатої подорожі. Яке щастя було б для мене, коли б я поїхав з ним!

Та було надто пізно, і все призначене небом — найкраще. Коли б я поїхав з ним, мені не довелося б багато за що дякувати Богові, а ви так і не прочитали б другої частини «Подорожей і пригод Робінзона Крузо». Отож, час покинути марні самодокори і продовжити оповідання про мою подорож.

Із Бразилії ми поїхали по Атлантичному океану до рогу Bonne Esperance або, як ми називаємо його, Рогу Доброї Надії[96]. Наша подорож була досить щаслива: ми йшли на південний схід, часом з бурею, а подекуди й з противними вітрами. Але мої невдачі на морі скінчились. Дальші нещастя мали трапитись мені на суходолі. Бо, здається, земля теж, як і море, може стати нашим бичем, коли цього схоче небо, що керує всіма обставинами.

Наш корабель відбував подорож з комерційною метою і мав на борту торговельного агента, що мав розпоряджатись ним по прибутті до Рогу. Згідно з договором, він був обмежений лише певною кількістю днів перебування в деяких портах, куди мав зайти наш корабель. Це мене не обходило, і я не втручався в ці справи; мій племінник-капітан та торговельний агент розподілили між собою всі обов’язки, як вони вважали за найкраще.

Ми простояли коло Рогу Доброї Надії саме стільки, скільки було потрібно, щоб узяти свіжої води і рушити далі до Коромандельського берега. Ми дізнались, що в Індію йде французький військовий корабель з п’ятдесятьма гарматами і два великі торговельні судна. Я знав, що ми перебуваємо в стані війни з Францією[97], і це справило на мене погане враження; але вони пішли своєю дорогою, і ми про них більше не чули.

Не буду ускладнювати оповідання та докучати читачеві описом місць, щоденником нашої подорожі, відхилами компаса, широтами, довготами, пасатними вітрами, розташуванням портів і т. ін.; ними наповнені майже всі оповідання про довгочасні морські подорожі; вони роблять читання досить нудним і зовсім некорисним для всіх, хто сам не