Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Остання думка здалась їм найкращою, і вони вирішили обминути цих дикунів і якомога ретельніше шукати місто. Пройшовши трохи, вони побачили прив’язану до дерева корову і зразу ж зміркували, що вона може стати їм за доброго провідника, бо гадали, що ця корова належить до якогось міста — чи то ззаду, чи то спереду від них. Якщо вона піде назад, їм не буде чого з нею робити, а коли корова піде вперед, їм треба буде піти за нею. Отже, вони перерізали мотузку, і корова привела їх прямо до міста, що, за їх словами, складалось приблизно з двохсот хат або хижок; у деяких із них жило вкупі по кілька сімей.
Там усе було тихо, всі міцно й безтурботно спали, як тільки можна спати в місті, де ніколи не бачили подібного ворога. Вони знову почали радитись, що їм робити далі, і вирішили, поділившись на три загони, підпалити місто з трьох сторін, а коли люди вибігатимуть, хапати й в’язати їх, а потім обшукати решту хат і пограбувати їх. Але спочатку вони вирішили пройти тихенько містом та подивитись, якого воно розміру і чи зможуть вони зважитись на нього, чи ні.
Зробивши це, вони безрозсудно вирішили напасти на тубільців; але, поки вони заохочували один одного до роботи, троє передніх голосно покликали решту, гукнувши, що знайшли Томаса Джеффрі. Всі побігли туди й побачили, що бідний хлопець висить голий, з перерізаним горлом, прив’язаний за одну руку. Коло самого дерева стояла хатина, в якій було шістнадцять-сімнадцять тубільних ватажків, що брали участь у сутичці з нами; двоє-троє з них були поранені нашими пострілами. Вони не спали, бо розмовляли один з одним; але наші люди не знали, скільки їх.
Видовище бідного знівеченого товариша розлютувало наших матросів; вони заприсяглися вчинити помсту і не дати пощади жодному дикунові, що потрапить в їхні руки; вони відразу ж взялись до діла з усією люттю, на яку були здатні. Найперше вони заходились шукати чого-небудь такого, що швидко займається, але, пошукавши трохи, вирішили, що в цьому немає потреби, бо хати були здебільшого низькі і вкриті різного роду очеретом, якого в тій країні дуже багато. Розмочивши в долонях трохи пороху, вони наробили грецького вогню, як ми це звемо, і за чверть години підпалили місто в чотирьох-п’ятьох місцях, а насамперед ту хату, де тубільці ще не полягали. Як тільки вогонь почав ширитись, бідні перелякані створіння почали кидатися з хати, щоб урятувати своє життя, і стикалися з своєю лихою долею відразу, тобто коло дверей, звідки наші люди гнали їх назад. Боцман сам убив одного чи двох своєю сокирою. Хата була велика, і в ній було багато люду. Він не хотів заходити всередину, а взяв ручну гранату і кинув її між них. Це спочатку тільки перелякало їх, а коли граната вибухнула й наробила великого спустошення, вони почали жахливо кричати.
Одне слово, багатьох дикунів, що були в передній частині хати, було вбито або поранено гранатою, крім двох чи трьох, які натискували на двері і яких боцман та двоє інших затримували своїми штиками, начепленими на рушниці; вони добивали кожного, хто виходив цим шляхом. Але в хаті було й друге приміщення, де жили князь, чи король, чи ще хтось, та ще кілька людей; оцих наші люди не випускали доти, поки охоплена полум’ям хата не впала на них, і всі вони задихнулись або згоріли.
Весь цей час наші люди не стріляли, щоб не побудити дикунів, бо не були певними своєї перемоги. Але дикуни скоро почали прокидатись від вогню, і наші хлопці мусили триматись невеликими ватагами, бо вогонь став так бушувати, а хати були з такого горючого матеріалу, що матроси ледве могли знести спеку на вулиці; адже їх завдання було — йти слідом за вогнем, щоб певніше покарати дикунів. Як тільки вогонь виганяв людей із палаючих хат і наганяв страху мешканцям інших хат, наші люди були вже коло порога, готові бити їх по головах, весь час вигукуючи ім’я Томаса Джеффрі та закликаючи один одного пам’ятати про нього.
Поки це творилось, я, мушу признатись, був у великій тривозі, особливо коли побачив полум’я над містом, що вночі здавалось зовсім близьким від мене.
Мій племінник-капітан, теж пробуджений своїми матросами, дуже стурбувався, бо не розумів, у чому річ, і не знав, яка небезпека загрожує мені, особливо коли він почув постріли, бо в той час наші хлопці вже взялись до своєї вогневої зброї. Його гнітили тисячі догадок про мене та про торговельного агента. Нарешті, хоч він і мусив берегти кожного матроса, він усе-таки, не знаючи, в якій крайності ми можемо перебувати, спустив другу шлюпку і з тринадцятьма матросами приїхав до мене на берег.
Він здивувався, побачивши мене й агента в шлюпці лише з двома матросами, бо один залишився охороняти баркас; і хоч був задоволений, що з нами все гаразд, але йому так само, як і нам, не терпілося дізнатись, що робиться в місті; бо шум тривав далі, а полум’я збільшувалось. Одне слово, ніхто в світі не міг би стримати його цікавості та тривоги за своїх матросів. Нарешті капітан сказав мені, що піде допомогти їм, що б там не було. Я сперечався з ним, як раніше з його людьми, кажучи про небезпеку для судна, про небезпеку для подорожі, про інтерес власників та купців тощо. Я сказав, що піду сам з двома матросами і подивлюся здалека, в чому справа, а тоді вернусь назад і розповім йому все.
Але говорити це моєму племінникові було так само марно, як і тим матросам. Він сказав, що піде сам, залишивши на кораблі тільки десять чоловік, бо не думає