Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

само важко стримати їх, як і тих перших. Навіть мій племінник і той пристав до матросів, сказавши мені при них, що боїться лише одного — щоб дикуни не перемогли наших людей. Він гадав, що жоден дикун не має лишитися живим, бо всі вони раділи з убивства бідного хлопця, і всіх їх треба вважати за вбивців. Після цих слів восьмеро моїх матросів зараз же кинулись слідом за боцманом і його бандою, щоб закінчити їх криваву роботу, а я, бачачи себе безсилим стримати їх, пішов сумний і збентежений, бо не міг знести видовища, а ще більше — жахливих стогонів та криків нещасних створінь, що потрапляли в їх руки.

Я нікого не міг умовити залишитись. Тільки торговельний агент та двоє матросів вернулись зі мною до шлюпок. Признаюся, з мого боку було безумством вертатись самому, бо вже майже зовсім розвиднилось, а тривога поширилась по всьому острову. Там, де було дванадцять-тринадцять хатин, про які я вже згадував, стояло щось із сорок дикунів, озброєних списами та луками, але я випадково помилився місцем і вийшов прямо на берег моря. В той час був уже день. Я зараз же сів на човен і поїхав на корабель, а потім відіслав човен назад, щоб він міг стати в допомозі нашим людям.

Вертаючись на судно, я помітив, що вогонь зменшується і шум стихає, але приблизно через півгодини я почув залп із наших рушниць і побачив великий дим. Я дізнався пізніше, що це наші люди напали на сорок чоловік, які, як я сказав, стояли коло купки хаток на дорозі; з них вони вбили шістнадцять-сімнадцять чоловік і спалили всі ті будівлі, але не зайняли ні жінок, ні дітей.

Коли матроси з корабля знову підійшли на шлюпці до берега, там почали з’являтись наші люди; збирались вони потроху, не двома загонами і не вистроєні, як перше, а окремими непевними купками, так що невеликий загін відважних людей легко міг би знищити їх.

Але вони нагнали страху на всю місцевість. Дикуни були так перелякані та здивовані і так сполошені, що сотня їх, напевне, розбіглася б, побачивши п’ятьох наших матросів. Під час цієї кривавої розправи не знайшлось жодної людини, що боронилася б як слід! Вогонь і несподіваний напад наших людей так спантеличили їх, що вони не знали, куди кинутись, бо, біжачи однією дорогою, натрапляли на один загін, а повернувши назад — на другий; всюди їх убивали. Наші люди прийшли непошкоджені, крім одного, що розтяг собі ногу, та другого, що дуже попалив собі руки.

Я дуже гнівався на свого племінника-капітана і на всіх матросів; на нього ж особливо — за його незаконні вчинки, як на капітана корабля, що відповідав за поїздку, а проте скоріше підбурював, ніж стримував своїх людей, що пішли на таке криваве діло. Мій племінник, говорячи з великою пошаною до мене, сказав мені, що, побачивши тіло бідного моряка, вбитого таким жорстоким та варварським способом, не міг стримати себе і свого гніву. Він визнавав, що не повинен був так робити, як командир корабля, але він був людина і ним керувала природа, — тому він і піддався. Що ж до решти людей, то вони знали дуже добре, що не підлягали мені, і тому не звертали ніякої уваги на моє незадоволення.

Другого дня ми відпливли і більше нічого вже не чули про це. Наші люди сперечалися між собою, встановлюючи кількість убитих: одні казали так, другі — інакше, але з їх розмов можна було гадати, що вони вбили і знищили близько ста п’ятдесяти чоловіків, жінок та дітей і не обминули жодної хати в місті.

Щодо того бідного хлопця, Томаса Джеффрі, то він був зовсім мертвий, бо голова його була наполовину відтята; брати його з собою було марною річчю. Так вони й покинули його там, де знайшли, і лише зняли з дерева, де він висів на одній руці.

Та хоч наші люди і вважали свій вчинок за справедливий, я заперечував їм і завжди казав, що Бог занапастить нашу подорож, бо я вважав кровопролиття цієї ночі за вбивство. Правда, дикуни вбили Томаса Джеффрі, але ж правда й те, що Джеффрі був забіяка, що він зламав мир і зґвалтував або покривдив їхню молоду жінку, яка довірливо прийшла до нашого табору, поклавшись на мирний договір.

Пізніше, коли вони вернулись на корабель, боцман став боронити свою поведінку. Він казав, що це лише здавалось, ніби ми зламали мир, але фактично це було не так, і війну почали самі тубільці, що напередодні стріляли в нас і вбили одного з наших людей без ніякого законного приводу. Якщо ми були здатні битися з ними, то й мусили самі покарати їх, хоч би й таким незвичайним способом. А бідного хлопця, дарма що він дозволив собі трохи вільно повестися з дівчиною, не треба було вбивати, та ще й так жорстоко. Вони, мовляв, зробили тільки те, чого вимагає справедливість і що дозволяють робити з убивцями Божі закони.

Здавалось, цього було б досить, щоб перестерегти нас проти висадок на берег серед язичників і варварів, якби можна було зробити людей мудрими лише на підставі їх власного досвіду; цей досвід, здається, завжди буває для них тим корисніший, чим дорожчою ціною він куплений.

Тепер ми мали рушити до Перської затоки, а звідти — до Коромандельського берега, з зупинкою в Сураті[100]. Але наш торговельний агент найбільше надій покладав на Бенгальську затоку[101], звідки, коли б йому не пощастило там з торгівлею, він мав пливти в Китай і вернутись на Коромандельський берег по дорозі додому.

Перше нещастя трапилося з нами в Перській затоці, де п’ятьох наших матросів, коли вони зійшли на арабський берег, оточили араби і вбили або відвели в рабство; решта команди не змогла визволити їх і ледве встигла відштовхнути від берега свою шлюпку. Я почав докоряти їм, кажучи, що це справедлива відплата неба; але боцман дуже палко сказав мені, що я зайшов у своєму осуді далі, ніж дозволяє Святе Письмо, і послався на тринадцятий розділ від Луки, стих четвертий, де наш Спаситель каже, що люди, на яких упала Сілоамська башта, не були грішніші, ніж інші галілеяни. Мені довелось замовчати, головне, тому, що ні один із цих загиблих матросів не брав участі в мадагаскарській різанині (так я завжди називав її, хоч наші люди не могли спокійно зносити слова «різанина»). Отже, як я сказав,