Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Але мій компаньйон-купець був іншої думки. Я не боронив своєї, бо визнаю, що його думка була правильніша і більше відповідала меті купецького життя. Рушивши в торговельну подорож, купець захоплюється нею, бо набуває з неї багато грошей. Захопився нею і мій новий друг, який ладен був, як поштовий кінь, бігати туди й сюди, завжди однією дорогою, щоб, як він казав, мати свій інтерес. З другого боку, я, хоч і був уже літній, скорше нагадував шаленого хлопчика, що зовсім не мав охоти бачити двічі те ж саме.
Та це було ще не все. Мені не терпілось бути ближче до дому, але я ніяк не міг вирішити, якою дорогою їхати. Поки я думав та передумував, мій приятель, що завжди гнався за справами, запропонував мені зробити подорож на Молуккські острови[108] й привезти додому вантаж кориці з Маніли або з іншого якогось місця поблизу. Ці місця, правда, торгували з голландцями, але частково належали іспанцям. Проте ми йшли до ближчих міст, де іспанці майже не мали впливу[109], як-от Батавія[110], Цейлон та інші. Ми не довго готувались до цієї подорожі. Головна трудність полягала в тому, щоб схилити мене до участі в ній. Проте, не маючи нічого іншого і вважаючи, що їздити й торгувати (та ще з таким великим зиском) куди приємніше для душі, ніж сидіти на місці (це для мене було найгірше в світі), я згодився на цю подорож, яку ми й зробили з великим успіхом. Ми заходили на Борнео[111] та інші острови, назви яких я не можу згадати, і вернулись додому приблизно через п’ять місяців. Свій вантаж прянощів, що складався, головне, з кориці та мускатного горіха[112], ми продали перським купцям, відвізши його до Перської затоки. Заробивши вп’ятеро більше, ніж витратили, ми справді набули силу грошей.
Мій приятель, коли ми підбили підсумки, усміхнувся до мене:
— Ну, — сказав він з якимось ласкавим докором моїй лінивій вдачі, — хіба ж це не краще, ніж походжати тут, як ледащо, та дивитись на безглуздя і неосвіченість язичників?
— Маєте рацію, мій друже, — відповів я, — бо я гадаю, що це саме так, і вже навертаюсь до купецької віри. Але мушу сказати вам, що ви не знаєте ще мого звичаю. Коли вже я переміг свою неохоту і вподобав це, то хоч який я старий, а тягатиму вас по світу, поки не втомлю вас; бо я так палко захоплююсь справою, що вже не дам вам спокою.
Тепер коротко розповім про свої спекуляції. Незабаром прийшов із Батавії голландський корабель. Це було каботажне судно[113] в 200 тонн, а не європейський торговельний корабель. Матроси на ньому нібито всі хворіли, так що капітан не мав досить людей, щоб вийти в море, і кинув якір у Бенгалії; йому нібито потрібні були гроші, щоб у своїх справах доїхати до Європи, і тому він оповістив, що хоче продати судно. Я почув про це раніше, ніж мій новий компаньйон, і мені дуже захотілось купити корабель. Я пішов до нього додому і розповів про цей випадок. Він подумав трохи, бо був людина обачна, і, поміркувавши деякий час, відповів:
— Воно трохи завелике, але ми його купимо.
Отже, ми купили судно; договорившися з капітаном, віддали йому гроші й дістали корабель у своє володіння. Зробивши це, ми вирішили затримати матросів і прилучити їх до тих, що були в нас, щоб можна було провадити далі нашу справу. Але несподівано для нас усі вони зникли, одержавши, як згодом виявилось, не утримання, а кожен свою частку грошей. Нікого з них не можна було знайти. Ми довго розпитували про них і нарешті дізнались, що вони пішли суходолом до Агри, великого міста, де була резиденція могола, а звідти подались до Сурата і далі морем до Перської затоки.
Деякий час ніщо не турбувало мене так, як думка про те, що я втратив нагоду піти разом з ними, бо я гадав, що в такому веселому й надійному товаристві я зробив би дуже цікаву подорож, побачив би світ і вернувся б додому. Потім я був уже радий, що цього не сталося, бо історія цих хлопців, як виявилось, була така: чоловік, якого вони називали своїм капітаном, був лише канонір, а не капітан; відбували вони торговельну подорож, під час якої на них напало на березі кілька малайців, що вбили капітана та трьох матросів; а після смерті капітана матроси, числом одинадцять, захопили корабель і повели його в Бенгальську затоку, покинувши помічника капітана з п’ятьма матросами на березі, як ми про це почули пізніше.
Та хоч яким способом дістався їм той корабель, а ми придбали його, як гадали, чесно. Щоправда, ми не розібралися в справі так докладно, як могли б, і не розпитували про неї матросів. Ті, напевне, заплуталися б у своїх свідченнях, суперечили б один одному, а може, й самим собі; в усякому разі, вони дали б нам підставу запідозрити щось нечисте. Але той чоловік показав нам купчу на ім’я якогось Еммануеля Клостерсгофена чи на якесь інше ім’я, бо я гадаю, що вона була підроблена, і він сам назвав себе цим ім’ям. Бувши трохи необачними і не підозрюючи нічого, ми й склали з ним купчу на корабель.
Набравши кілька англійських та голландських моряків, ми рушили на південний схід, тобто на Філіппінські та Молукські острови за корицею та іншими товарами. Щоб не сповнювати дрібницями цієї частини свого оповідання, скажу, що я прожив у цій місцевості шість років, роз’їжджаючи з товаром від порту до порту з дуже великим успіхом. В останній рік ми з моїм компаньйоном вирядились на згаданому кораблі в Китай і дорогою зайшли в Сіам купити рису.
У цій подорожі противні вітри на довгий час затримали нас у Малакській протоці й між островами. Коли ми вибралися з тих небезпечних місць, то помітили, що наше судно дало течу, але де саме, ми,
