Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

Він здивувався, проте покликав капітана. Якір зараз же підняли, і хоч приплив був ще не зовсім повний, але, користаючись легеньким береговим вітром, ми вийшли в море. Я запросив його до каюти і докладно розказав йому про всю пригоду. Потім ми покликали тих двох людей, і вони розповіли решту. Це забрало чимало часу, і ледве ми скінчили, як до дверей каюти підійшов матрос і сказав, що капітан звелів сповістити про погоню за нами.

— Погоню! — скрикнув я. — Хто й чим?

— П’ятьма шлюпками чи то човнами, повними людей, — відказав матрос.

— Добре, — мовив я. — Тут, напевне, не все гаразд.

Я зараз же звелів викликати всіх людей, розповів їм, що наше судно та всіх нас хочуть захопити як піратів, і спитав, чи будуть вони боронити нас та один одного. Люди відповіли бадьоро й одностайно, що хочуть жити й умерти з нами. Я спитав капітана, як найкраще почати бій, бо боротись я вирішив до останньої краплі крові. Він відповів, що слід якнайдовше затримувати їх нашою великою гарматою, а далі стріляти з малих, не даючи їм лізти на борт, а коли це не допоможе — відступити до закритих приміщень. Можливо, що в них не буде чим зруйнувати перегородки в трюмі, щоб вдертись до нас.

Тим часом канонірові було наказано приготувати дві гармати, на носі та на кормі, й зарядити їх мушкетними кулями, дрібними шматочками заліза та всім, що підвернеться під руку. Так підготувались ми до бою. Ми йшли весь час у відкрите море, дув досить сильний вітер; ми вже бачили віддаля човни. Всього було п’ять великих шлюпок, і йшли вони під усіма парусами.

Двоє з них, що, як ми побачили в підзорні труби, були англійські, випередили інших майже на шість миль і вже наближались до нашого корабля. Ми гадали, що вони доженуть нас, і тому вистрелили холостим зарядом, пропонуючи їм спинитись, а потім викинули білий прапор для переговорів. Вони все-таки гнались за нами і спинились нарешті на віддалі пострілу. Тоді ми спустили білий прапор, на який вони не відповіли, підняли червоний і пальнули картеччю. Незважаючи на це, човни посувались вперед, поки не стало можливо говорити з ними в рупор. Ми запропонували їм відпливти, щоб не наразитись на небезпеку.

Але все це було даремно: вони гнались за нами, намагаючись підпливти під нашу корму і взяти нас на абордаж. Побачивши, що вони вирішили захопити нас, покладаючись на підтримку човнів, що йшли за ними, я звелів поставити судно так, щоб вони опинились проти нашого борту. Ми зразу вистрелили в них із п’ятьох гармат. Одна з них була націлена так, щоб потрощити корму заднього човна і цим примусити їх згорнути паруси й кинутись на ніс, щоб не потонути. Отже, задній човен зупинився, але перший човен усе наближався до нас, і ми приготувались обстріляти і його.

Тим часом один із трьох човнів, що йшли позаду, наблизився до пошкодженої нами шлюпки, щоб допомогти їй. Ми бачили, як він знімав з неї людей, і знову заговорили з переднім човном, вдруге пропонуючи йому мир для переговорів, щоб дізнатись, чого їм від нас треба, але відповіді не дістали; шлюпка підпливала уже до нашої корми. Тоді наш канонір — дуже вправна людина — наставивши свої дві гармати, вистрелив у них. Проте ядро не долетіло, і люди, що були в човні, почали гукати та вимахувати шапками. Канонір націлився й вистрелив удруге. Це ядро, хоч і не розбило човна, проте впало серед людей, і ми добре бачили, як вони потерпіли. Тоді ми повернули корабель так, щоб стати до них боком, і, випустивши ще три ядра, побачили, що майже зовсім потрощили човен, зокрема руль та частину корми. Вони миттю згорнули паруси і, очевидно, були у великому замішанні. Щоб довести їх нещастя до краю, наші пустили ще два ядра. Куди вони влучили, нам не було видно, тільки човен почав тонути, і дехто з його екіпажу опинився у воді. Я звелів негайно спустити катер, який ми весь час мали напоготові, підібрати скільки буде можна людей і перевезти їх на наш корабель.

Тим часом ми помітили, що решта човнів наближається до нас. Наші матроси виконали наказ точно і врятували трьох людей. Один із них зовсім уже потопав, і ми довго не могли привести його до пам’яті. Тільки ступили вони на корабель, як ми розпустили всі паруси й подались у відкрите море. Човни мусили відмовитись від погоні за нами.

Урятувавшись від небезпеки, яка, хоч я й не розумів її причини, була, мабуть, значно більшою, ніж я гадав, я поспішив змінити курс корабля, щоб ніхто не міг догадатись, куди ми йдемо, і ми рушили на схід, зовсім осторонь від звичайного курсу європейських суден, що йдуть у Китай чи в якесь інше місце в сфері торговельних операцій європейських держав.

Вийшовши у відкрите море, ми почали розпитувати тих двох моряків, що все це значить. Голландець відкрив нам весь секрет. Він розповів, що чоловік, який продав нам корабель і вдавав з себе капітана, був просто злодій, що захопив чуже добро. Справжнього капітана, чийого прізвища він не міг пригадати, по-зрадницькому вбили малайці. Разом з ним було вбито ще трьох матросів. А він, другий голландець і ще четверо ховалися в лісах, де блукали довгий час. Йому особисто пощастило якимось чудом видертися звідти і допливти до голландського корабля, що йшов попід берегом, вертаючись із Китаю, і спустив човен, щоб набрати прісної води. Він не насмілився наблизитись до того місця, де був човен, а вночі кинувся у воду далеко від нього, і після довгої плавби його підібрав інший човен з корабля.

Далі він розповів, як прибув у Батавію і зустрів там двох матросів свого судна, що покинули своїх товаришів десь у дорозі. Від них він довідався, що боцман, утікши з кораблем, продав його в Бенгалії піратам, а ті подалися з ним на розбій. Вони захопили вже одне англійське та два голландські судна з дуже великим вантажем.

Остання частина стосувалась, очевидно, нас, і хоч ми добре знали, що ми тут ні при чому, проте, як правильно зауважив мій компаньйон, якби ми потрапили їм у руки, нам ніколи було б виправдуватись чи сподіватись від них помилування. Адже наші обвинувачі були б і нашими суддями, і від них ми могли чекати лише