Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Спочатку я згодився з моїм компаньйоном, але, добре розміркувавши, сказав, що, на мою думку, вертатись у Бенгалію — дуже небезпечна справа, бо ми перебуваємо на другому боці Малайської протоки, і нас безперечно оточать голландці й англійці. А коли нас захоплять під час утечі, ми самі собі підпишемо присуд, і не треба буде інших доказів, щоб погубити нас. Я запитав також англійського моряка, як ставиться він до цього, і той сказав, що цілком поділяє мою думку і що так нас безперечно спіймають.
Це трохи злякало мого компаньйона, а також весь екіпаж, і ми негайно вирішили рушити до берегів Тонкіна[114] і далі в Китай, а там, не відмовляючись від нашого основного наміру — торгувати, позбутись як-небудь корабля і вернутися з першим-ліпшим тамтешнім судном. Цю думку прийняли всі як найкращий спосіб порятунку. Отже, ми пішли на північний схід, тримаючись миль за півтораста далі на схід від звичайного курсу.
Але при цьому ми натрапили на деякі труднощі. По-перше, вітри, коли ми відійшли далі від берега, були вже противніші і дули майже на зразок пасатів, як ми кажемо, тобто зі сходу та північного сходу. Через це ми багато часу були в дорозі, а в нас було мало провізії для такої довгої подорожі. До того ж, ми трохи побоювались, щоб англійські чи голландські судна, чиї човни погнались було за нами, не випередили нас, пливучи тим же самим шляхом, що й ми; та й який-небудь інший корабель, ідучи в Китай, міг дістати від них відомості про нас і так само завзято погнатись за нами.
Признатися, я був страшенно стурбований і вважав, що в такому скрутному становищі не був ще ніколи, бо це вперше мене переслідували, як злодія. Я ніколи не шахраював і не дурив нікого, не кажучи вже про крадіжки. Щонайбільше я був ворогом собі самому або, краще сказати, був ворогом тільки собі самому. А тепер мене заплутали в найжахливішу справу, бо, хоч і цілком невинний, я не міг довести своєї невинності! Схопивши мене, мені накинули б найгіршу провину, бо в моєму середовищі крадіжку вважали за найбільший злочин.
Ці міркування примушували мене тікати, хоч я й не уявляв собі, як це зробити і до якого порту чи місця пливти. Мій компаньйон, спочатку й сам стурбований, почав підбадьорювати мене, коли помітив мій пригнічений настрій. Він розповідав про різні порти цього побережжя, пропонуючи пристати десь у Кохінхіні[115] чи в Тонкінській затоці[116], а звідти вирушати до Макао[117] — міста, що належало колись португальцям; там досі мешкає багато європейських родин і туди звичайно заїжджають місіонери по дорозі в Китай.
Вирішили йти туди й ми, і після довгого та важкого плавання, з дуже мізерним запасом провізії, одного ранку побачили землю. Зваживши всі попередні обставини і небезпеку, що загрожувала нам, ми вирішили ввійти в невеличку, але досить глибоку для нас річку, щоб розвідатись — чи то суходолом, чи то на човні — які кораблі стоять у найближчих портах. Ця щаслива думка дійсно врятувала нас, бо, хоч того дня ми й не бачили європейських суден у Тонкінській бухті, але другого дня туди прибули два голландські кораблі; а третій без прапора, який ми теж прийняли за голландський, пройшов приблизно за шість миль від нас у напрямі до Китайського побережжя. Надвечір того дня в тому ж самому напрямі пройшли ще два англійські судна. Отже, нам здавалось, що нас з усіх сторін оточують вороги.
Місцевість, де ми стояли, була дика й варварська. Все населення жило лише крадіжкою, і ми багато терпіли від цього. Хоч ми й старались обмежити стосунки з ними добуванням провізії, яку вони міняли за різні дрібниці, але нам було дуже важко уникати нападів з їх боку.
Ми стали на якір у невеликій річці за кілька миль від північного кордону тієї країни. Пливучи човном вдовж побережжя в північно-західному напрямі, ми дійшли до рогу, звідки відкривався краєвид на велику Тонкінську затоку. Саме під час цієї подорожі, як сказано вище, ми довідались про те, що нас оточували вороги. Населення, серед якого ми опинились, було найдикіше з усього населення того побережжя, бо не мало ніяких зносин з іншими народами, торгуючи лише рибою, олією та іншими продуктами. А що вони були, як я сказав, найдикіші з усього тамтешнього населення, особливо доводило те, що вони вважали, наприклад, людей, викинутих до них при загибелі корабля, за своїх полонених та невільників. Минуло небагато часу, і нам довелось обізнатися з їх гостинністю ось через який випадок.
Я казав уже, що в нашому кораблі зробилась теча і що ми ніяк не могти знайти її. На щастя, вона несподівано припинилась саме тоді, як нас хотіли захопити голландські та англійські шлюпки в Сіамській затоці[118]. Тому що наш корабель не здавався нам цілим та міцним, як того бажалось, ми вирішили під час перебування в цій місцевості витягти його на берег, зняти з нього всі важкі речі, — а їх було небагато, — промити й почистити дно і, коли можливо, знайти розколину.
Розвантаживши корабель і постягавши гармати та інше рухоме майно на один бік, ми намагались перекинути судно, щоб добратись до його дна, бо, добре розміркувавши, не хотіли витягати його на суходіл, та й підхожого місця для цього не було.
Тубільці, що зроду не бачили такого видовища, почали підходити і здивовано розглядали нас. Побачивши перекинуте на бік судно і не помітивши наших людей, що працювали над дном корабля (бо наші човни були з другого боку корабля), вони вирішили, що корабель покинутий і що він сів на мілину.
З таким припущенням вони через дві-три години з’явились на десяти-дванадцяти великих човнах. У кожному з них було від восьми до десяти чоловік. Напевне, вони намірялися зійти на борт і пограбувати корабель. Заставши
