Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Наблизившись до корабля та обпливши навколо нього, вони вгляділи нас, коли ми завзято працювали з зовнішнього боку судна, лагодячи його дно та борт, промиваючи, скребучи та латаючи їх, як годиться порядним морякам.
Вони спочатку стояли, дивлячись на нас, а ми трохи здивувались, бо не знали їхніх намірів. Проте, не бувши певні щодо їхнього доброго наміру, ми скористувались цією нагодою, і дехто з нас поліз на судно, щоб подати зброю та амуніцію тим, хто лишився зовні. Щось із чверть години вони радились і вирішили, що корабель справді зазнав аварії, а ми всі працюємо, щоб урятувати його або самим урятуватися з допомогою човнів. Коли ж ми почали передавати зброю в наші човни, вони цей рух пояснили собі, як бажання врятувати частину добра. Вже вважаючи, що всі ми належимо їм, вони, майже в бойовому порядку, відразу кинулись на наших людей.
Наші люди, побачивши, що їх багато, спочатку перелякались, бо в нас була погана позиція для бою, і закричали, питаючи нас, що їм робити. Я зараз же наказав тим, що працювали на помості, кинути риштовання і злізти на судно; а тим, що були в човні, звелів обійти навколо судна і стати за ним. Всі ми, що були на кораблі, взялись разом до нього, намагаючись поставити його як слід. Але ні ті, що працювали на риштованні, ні ті, що були в човнах, не змогли виконати наказ, бо кохінхінці на двох човнах підпливли до нашого човна і почали хапати наших людей, як полонених.
Першим потрапив у їх руки англійський моряк, кремезний, міцний парубок, що мав при собі мушкет, якого він не збирався пускати в діло і нерозумно — як я гадав — поклав у човен. Та він розумів справу краще, ніж я міг би його навчити: схопив язичника, витяг його з човна, перетягнув у наш, а тоді, вхопивши його за вуха, почав так сильно бити його головою об борт човна, що той відразу ж і помер. В той самий час голландець, що стояв поруч, схопив рушницю і прикладом збив з ніг п’ятьох кохінхінців, що намагалися влізти в човен. Однак цього було мало, щоб урятуватись від тридцяти чи сорока людей, що безстрашно, не розуміючи небезпеки, почали перебиратися в наш човен, де було лише п’ятеро. Аж тут одна пригода, що заслужила скорше наш сміх, ніж щось інше, дала нашим людям змогу взяти гору над дикунами.
Наш тесляр, збираючись обсмолити корабель ззовні та залікувати шви, щоб зупинити течу, просив спустити йому два казани — один з кип’ячою смолою, а другий з салом, оливою та ще чимсь, чого корабельні майстри вживають у таких випадках. А помічник тесляра держав у руці великий залізний ківш, яким він набирав цього гарячого мастила й передавав його робітникам. Двоє з ворогів удерлись на корабель якраз коло того місця, де стояв тесляр з своїм помічником. Цей останній в ту ж мить привітав гостей ковшем з гарячою рідиною і так ошпарив їх голих, що вони заревли, як бики, і від болю кинулися в море. Побачивши це, тесляр закричав:
— Ото добре, Джек; ану, дай їм іще! — потім метнувся сам, схопив якусь мітлу і вмочивши її в казан, став з своїм помічником так густо поливати та кропити їх, що скоро в трьох човнах не залишилось нікого неошпареного. Всі вони зняли такий галас та виття, якого я зроду не чув. Біль, звичайно, примушує людей до крику, але кожна нація має свою особливу манеру кричати й видавати звуки різноманітні, як і їхня мова. Звуки, що видавало це плем’я, я не можу назвати інакше як виттям. Зроду не чув я нічого, що нагадувало б так виття вовків, якого я наслухався в лісах коло кордонів Лангедока.
Ніколи за свого життя я не був такий задоволений перемогою, не тільки через те, що вона була зовсім несподівана і врятувала нас від небезпеки, а ще й тому, що не сталося кровопролиття. Крім дикуна, якого голіруч убив мій товариш, усі були живі. Мені вже неприємно було вбивати такі нещасні, дикі створіння, навіть рятуючи себе; бо я знав, що вони роблять зло зовсім несвідомо. Може, вбивати їх було б і справедливо при такій необхідній потребі, бо природа не знає не необхідної жорстокості; і все ж я вважаю за сумне таке життя, коли для свого рятунку ми мусимо весь час убивати людей. Я й тепер гадаю так і волію краще постраждати самому, ніж убити людину, хоч яка вона для мене шкідлива; я певен, що кожна вдумлива людина, обміркувавши серйозно це питання і розуміючи ціну життя, погодиться зі мною.
Але вертаюсь до свого оповідання. Поки все це діялось, я з своїм компаньйоном, з допомогою матросів, перекинули корабель, поставили його майже прямо і розташували гармати по місцях. Тоді канонір попросив мене, щоб я звелів забрати з дороги наш човен, бо він зараз буде стріляти. Я заборонив йому стріляти, сказавши, що тесляр упорається з ворогами і без нього, і наказав нагріти ще один казан смоли, про що подбав наш кухар. Але ворога так налякала наша перша зустріч, що він не наважився наблизитись і держався на віддалі. Бачачи, що корабель пливе й стоїть як слід, вони зрозуміли, як нам здалось, свою помилку і відмовились від свого наміру, що здійснився не так, як їм хотілось. Так закінчили ми цю веселу битву і, придбавши за два дні перед тим рису, коріння, хліба і щось із шістнадцять здорових свиней, вирішили не залишатись тут далі, а посуватися вперед, незважаючи ні на що, бо ми були певні, що другого дня нас знову оточать вороги і, може статися, тоді й казан із смолою не врятує.
Того ж таки вечора ми перетягли на корабель усі свої речі, а другого ранку були вже готові відпливти. Стоячи на якорі віддалік від берега, ми тепер не дуже турбувались, бо були готові до бою, так само як і до відплиття. Другого дня, скінчивши роботу всередині судна і впевнившись, що воно цілком справне, ми рушили в путь. Нам слід було б зайти в Тонкінську бухту і довідатися про голландські кораблі, які ми бачили там раніше, але ми