Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Одного з наших людей забили дротиком на початку бою, коли він вискочив із зробленого нами намету. Решта втекла щасливіше, крім винуватця всієї цієї колотнечі, що дорого заплатив за свою чорну коханку, і ми довго не звали, що з ним сталося. Незважаючи на сприятливий вітер, ми простояли там іще два дні; подавали сигнали, послали шлюпку за кілька миль в один і в другий бік, але даремно; нарешті ми мусили покинути запропалого хлопця. Коли б він тільки сам потерпів від цього, втрата була б невелика.
Проте я ніяк не міг заспокоїтись і вирішив ще раз побувати на острові, щоб дізнатись про нього і про дикунів. Це було третього вечора після тієї події, і я дуже хотів довідатись, скільки шкоди ми наробили та що сталося з тубільцями. Я вдавав за безпечніше зробити це, коли буде темно, щоб не зазнати нападу ще раз; але, пускаючись у таку ризиковану й зловмисну справу, куди я встряв проти свого бажання, я мусив неодмінно упевнитись, що люди, які підуть зі мною, підлягатимуть моїм розпорядженням.
Нас було двадцятеро кремезних, як і всі на кораблі, хлопців, крім мене та торговельного агента; за дві години перед північчю ми пристали в тому місці, де недавно відбувся напад. Я причалив там тому, що, як сказано, хотів подивитись, чи покинули вони бойовище, і чи залишились там якісь сліди заподіяного їм нами лиха. Я гадав, що, захопивши одного чи двох із них, ми зможемо, мабуть, виміняти за них свого матроса.
Ми вийшли на берег без найменшого шуму і поділили наших людей на два загони, одним із яких командував боцман, а другим я. Висідаючи, ми не чули і не бачили ніякого руху; так ми пішли двома загонами, на певній відстані один від одного, до поля бою. Спочатку ми нічого не могли роздивитись, бо було темно; трохи згодом наш боцман, що вів перший загін, спіткнувся й упав на мертве тіло. Це трохи затримало їх, бо вони побачили, що дійшли до місця, де були тубільці, і стали чекати мене. Зійшовшись докупи, ми вирішили простояти на місці годину — поки не зійде місяць, а тоді ми легко побачили спустошення, якого наробили серед тубільців. Ми знайшли на землі тридцять два тіла, з яких двоє були ще не зовсім мертві. Дехто був без руки, дехто без ноги, а один навіть без голови; а поранених вони, як ми гадали, забрали з собою.
Дізнавшись, як я гадав, про все, про що можна було дізнатись, я хотів вернутись на судно, але боцман і його загін сказали мені, що вони вирішили відвідати місто, де живуть ці собаки, як вони звали дикунів. Боцман просив мене піти разом з ними, бо якщо вони знайдуть їх, — а на їх думку, так воно й мало статись, — ми безперечно матимемо гарну добич, а може, й знайдемо Томаса Джеффрі, тобто матроса, якого ми покинули.
Коли б вони спитали мого дозволу, я добре знав, яку відповідь дати їм, і наказав би їм негайно вернутись на судно, бо вважав, що не можна йти на ризик, маючи в себе судно, вантаж та ще й подорож спереду, яка у великій мірі залежала від життя наших людей. Та вони тільки переказали мені, що вирішили йти і запрошували мене та моїх людей піти з ними; тому я рішуче відмовився і підвівся, — бо сидів на землі, — щоб вернутись на судно. Один-два матроси почали напосідати, щоб я йшов з ними, а коли я знову рішуче відмовився, почали бурчати й сказали, що вони не під моїм командуванням і підуть самі.
— Слухай, Джек, — сказав один із них, — хочеш піти зі мною? А то я сам піду.
Джек відповів, що хоче, до нього приєднався другий, а після ще один. Одне слово, мене покинули всі, крім одного, якого я умовив зостатись. Отже, торговельний агент, я і третій матрос вернулись до шлюпки, пообіцявши чекати їх і забрати в шлюпку тих, хто залишиться. Я сказав їм також, що вважаю за безумство йти туди і гадаю, що багатьох із них спіткає доля Томаса Джеффрі.
Вони, як і личить морякам, обіцяли вернутись, бути обережними і таке інше. Так вони й пішли. Я благав їх подумати про судно та про подорож, пам’ятати, що їхнє життя не належить їм цілком; що вони до певної міри відповідають за успіх подорожі; що коли вони загинуть, загине й корабель без їх допомоги; що вони не зможуть виправдатись за це ні перед Богом, ні перед людьми. Я сказав їм іще багато дечого такого; але з таким же самим успіхом я міг би звертатись і до грот-щогли на кораблі. Вони шаліли від думки про свою прогулянку і тільки говорили мені хороші слова та благали, щоб я не гнівався. Вони обіцяли бути обачними і вернутись назад щонайбільше за годину, бо місто, казали вони, було не більше, ніж за півмилі, хоч спочатку їм здавалося, що до нього більше двох миль.
Отже, всі вони пішли, як сказано вище. Спроба була одчайдушна, і треба було бути божевільним, щоб набути такого заповзяття. Проте мушу віддати їм належне: вони показали себе не лише відважними, а й обачними. Щоправда, вони були добре озброєні, у кожного була рушниця або мушкет із штиком; кожен мав пістоль; у кількох із них були широкі кортики, де в кого — дротики, а боцман і ще двоє мали великі сокири; крім усього цього, у них було тринадцять ручних гранат.
Сміливіші і краще озброєні хлопці навряд чи ходили коли-небудь на таке зле діло.
Коли вони рушили, їх головною метою був грабунок, і вони сподівались знайти там золото; але одна обставина, якої ніхто з них не передбачав, запалила в них вогонь помсти і всіх їх обернула на чортів.
