Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

матері, бо на острові не було іншої християнки, і умовляв його не поспішати, хоч він і був самотній. Я сказав йому, що він мав у світі значний достаток і добрих друзів, що це видно вже з нього самого та його служниці, що дівчина не тільки бідна, а ще й служниця і нерівня йому, бо їй двадцять шість чи двадцять сім років, а йому — приблизно сімнадцять чи вісімнадцять; що, можливо, з моєю допомогою, він іще покине цю пустиню і знову вернеться на батьківщину, а тоді тисяча шансів проти одного — буде каятися в своєму виборі, й незручність їх становища шкодитиме їм обом. Я хотів сказати ще більше, але він, посміхаючись, перебив мене і дуже скромно сказав, що я помилився в своїх догадках, що нічого подібного він і в думках не має, що його теперішні обставини досить сумні й невтішні, і він дуже радий чути, що я хочу дати йому змогу знову побачити рідний край; що ніщо не може примусити його залишитись тут, але подорож, розпочата мною, така довгочасна й повна пригод, що однаково відірвала б його від кола його друзів; що він просить лише одного — подарувати йому маленький ґрунт на острові, де він живе, і дати одного чи двох слуг, а він оселиться тут, як плантатор, і чекатиме, коли я визволю його, вертаючись в Англію. Він, мовляв, сподівається, що я згадаю про нього, коли їхатиму назад; він дасть мені кілька листів до лондонських друзів, де напише, який я був добрий до нього і в якій частині світу та в яких обставинах залишив його. Він обіцяв також, що коли я визволю його, плантація, яка б не була її вартість, стане моєю власністю.

Його промова була висловлена дуже гарно, зважаючи на його молодість, і була мені дуже приємна, бо він рішуче заявив, що одружитись він не збирається. Я запевнив його, що, коли я буду живий і щасливо вернусь в Англію, я передам його листи, проведу як слід усі його справи і ніколи не забуду, в яких обставинах я залишив його. А втім, мене брало нетерпіння дізнатись, хто ж саме має одружитись. Виявилось, що це його служниця Русанка та мій «Джек на всі руки».

Я був дуже приємно вражений, коли він назвав наречених, бо я справді вважав їх за гарну пару. Нареченого я вже описував. Що ж до нареченої, то вона була дуже чесна, скромна, розсудлива й релігійна молода жінка, мала багато здорового розуму, була досить приємна на погляд, говорила пристойно й доречно, була завжди ввічлива, мала гарні манери, не барилась відповідати на запитання і не встрявала до розмови, коли це її не стосувалось, була дуже спритна й домовита. Чудова господиня, здатна керувати всім островом, — вона добре знала, як поводитися з різними людьми, що оточували її, і не гірше поводилася б і з кращими, якби зустріла їх.

Ми повінчали їх того ж самого дня, і я, бувши весільним батьком, дав їй посаг, призначивши їй та її чоловікові чималий клапоть ґрунту для плантації. Цей шлюб і прохання молодого джентльмена дати йому невеличку власність на острові наштовхнули мене на думку розподілити землю між усіма, щоб вони згодом не могли посваритись за свої ділянки.

Цей розподіл землі я доручив Вілеві Аткінсу, що став тепер найбільш розсудливим, серйозним та ощадливим хлопцем, зовсім іншим проти колишнього, надзвичайно побожним та релігійним і, можу рішуче сказати, справжнім щирим покутником.

Він розподілив усе так справедливо і так задовольнив усіх, що вони попросили видати їм лише один загальний документ за моїм власним підписом, який я й наказав скласти, підписав і приклав до нього печать. Зазначивши межі й розташування плантацій кожного поселенця і засвідчивши це документом кожному нарізно, я дав їм право володіння та спадщини на відповідні плантації чи ферми, з усіма поліпшеннями, для них самих і для їх спадкоємців. Для себе я залишив решту острова і через одинадцять років певну ренту з плантацій, якщо я або хто-небудь від мого імені приїде вимагати її і подасть засвідчену копію цього документа.

Щодо управління та законів, то я сказав, що я нездатний скласти їм закони, кращі від тих, які вони складуть самі. Примусивши їх пообіцяти жити між собою в любові та доброму сусідстві, я приготувався покинути їх.

Не можу обминути ще однієї деталі. Тепер, коли вони ніби заснували державу і мали перед собою багато праці, було чудно мати тридцять сім індійців, що жили в куточку острова, незалежні й безробітні, заклопотані хіба що роздобуванням їжі для себе, та й це було для них іноді надто важко. Вони не мали ніяких обов’язків, у них не було ніякої власності. Я запропонував старшому іспанцеві піти до них з батьком П’ятниці і умовити їх або почати теж господарювати, або піти до європейців слугами, щоб допомагати їм у роботі, не стаючи від того невільниками. Я ні в якому разі не хотів примушувати їх іти в неволю, бо вони одержали собі волю, здавшись у полон — такі були умови здачі, а вони тих умов не зламали.

Вони з великою охотою пристали на цю пропозицію і дуже весело пішли з батьком П’ятниці. Ми наділили їх полем та плантаціями, але взяти їх згодились лише троє-четверо, а решта захотіла бути слугами в сім’ях європейців. Отже, моя колонія була розподілена так: іспанці володіли моїм першим житлом, яке було столицею, і поширювали свої плантації вдовж струмка, що утворював бухточку, яку я часто описував, так само, як і мою бесідку. Поширюючи свої засіви, вони посувались на схід. Англійці жили в північно-східній частині, де спочатку оселились Віль Аткінс і його товариші, і поширювали свої поля на південь та південний захід до тилу ділянок іспанців. Кожна плантація мала великий запас ґрунту, на випадок потреби в ньому, так що їм не довелося б випихати один одного через брак місця.

Весь західний кінець острова лишався незаселеним, і дикуни для своїх звичайних варварських бенкетів могли вільно приїжджати та від’їжджати і коли б вони нікого не турбували, то їх теж ніхто не турбував би. Безперечно, це траплялось не часто, бо я ніколи не чув, щоб вони нападали на плантаторів чи турбували їх.

Отже, я натякнув моєму другові священикові, що навернення дикунів до християнства можна буде поставити як слід і без нього. Я сказав йому, що, на мою думку, справа вже налагоджена, бо