Консуело - Жорж Санд

Ця галюцинація переповнила скорботою й жалістю серце Консуело. Їй здавалося, начебто вона бачить пропащого янгола, чує, як він плаче й стогне біля неї. Він був високий, блідий, прекрасний, із довгим сплутаним волоссям над обпаленим блискавкою, але все-таки гордо піднесеним до неба чолом. Вона захоплювалася ним, тремтячи й усе ще боячись його за звичкою, і вже любила тією братньою, побожною любов'ю, яку породжують великі нещастя. Раптом їй учулося, буцім, оточений групою «чеських братів», він звернувся саме до неї, м'яко дорікаючи за недовіру й страх, привиділося, начебто він притягає її до себе магнетичним поглядом, проти якого неможливо встояти. Зачарована, не тямлячись, вона підхопилася, кинулася до нього й, простягнувши руки, опустилася перед ним на коліна. Альберт упустив скрипку, що впала, видавши жалібний стогін, і з вигуком подиву й захвату схопив дівчину у свої обійми. Це його вона чула, його бачила, мріючи про бунтівного янгола; це його обличчя притягало й полонило її. Це йому, пригорнувшись серцем до його серця, вона прошепотіла уривчастим голосом: «Твоя! Твоя, о янголе скорботи! Твоя й Божа навіки!»

Але ледь доторкнувся Альберт тремтячими губами до її губ, як вона вся похолола, і нестерпний біль пронизав їй груди й мозок, одночасно леденячи й обпалюючи її. Раптом опам'ятавшись од своєї мрії, вона була так страшенно вражена, що їй здалося, начебто вона вмирає; вирвавшись із обіймів графа, вона впала на вівтар, і купа черепів зі страшенним шумом звалилася на неї. Покрита цими людськими останками, бачачи перед собою Альберта, якого вона щойно, у хвилину божевільного збудження, обіймала, мовби даючи йому цим право на свою душу і свою долю, вона відчула таку жахливу, таку болісну тугу, що, сховавши обличчя у волоссі, що розпустилось, і ридаючи, закричала:

— Скоріше звідси, скоріше! Заради Бога, повітря! Світла! Господи, виведи мене із цього склепу, дай мені побачити сонце!

Альберт, бачачи, як вона все більше блідне й починає марити, кинувся до неї, щоб винести її з підземелля. Але у своєму жаху вона цього не зрозуміла, підхопилася й кинулася бігти в глиб печери, не звертаючи уваги на води потоку, що таїв у деяких місцях безсумнівну небезпеку.

— Заради Бога! — закричав Альберт. — Не туди! Зупиніться! Вам загрожує смерть! Зачекайте мене!

Але крик його тільки посилив її страх, і вона, не усвідомлюючи, що робить, кинулася вперед, двічі з легкістю кози перестрибнувши через закрути потоку; нарешті, наткнувшись у темряві на земляний насип, обсаджений кипарисами, вона впала ниць на м'яку, недавно розпушену землю.

Цей поштовх розрядив її нервовий стан: жах змінився в ній заціпенінням. Задихаючись, хапаючи ротом повітря, вона лежала, не розуміючи, що з нею сталося, так що граф зміг нарешті підійти. У нього вистачило цілковитого самовладання захопити один із палаючих смолоскипів, розраховуючи на те, що коли йому не вдасться наздогнати її, то він хоча б освітить їй найнебезпечніше та найглибше місце потоку, до якого вона, схоже, прямувала. Бідолашний молодик, зовсім пригнічений і розбитий цими раптовими й такими суперечливими переживаннями, не смів ні заговорити з нею, ні підняти її. Тут вона сама підвелася й сіла на земляний насип, об який щойно спіткнулася. Вона теж не зважувалася заговорити з Альбертом. Збентежена, опустивши очі, вона неуважливо дивилася в землю. Раптом вона помітила, що горбок, на якому вона сидить, — нещодавно засипана могила, прибрана злегка зів'ялими кипарисовими гілками й засохлими квітами. Як ужалена, вона підхопилася й, не маючи сили впоратися з новим нападом жаху, що охопив її, закричала:

— О Альберте, кого ви поховали тут?

— Я поховав тут найдорожче, що було в мене на світі до зустрічі з вами, — з найглибшою скорботою відповів він. — Якщо це святотатство, Господь простить мені його! Я вчинив його в хвилину божевілля, прагнучи виконати священний обов'язок. Потім я вам скажу, яка душа жила в тому тілі, що спочиває тут. Тепер ви занадто схвильовані, і вам потрібно скоріше на повітря. Ходімо, Консуело, покиньмо це місце, де ви протягом однієї хвилини зробили мене і найщасливішим і найнещаснішим із людей.

— О так! Вийдемо звідси! Я не знаю, які випари піднімаються тут із землі, але почуваю, що вмираю, втрачаю розум.

Не вимовивши більше ні слова, вони вийшли. Альберт зі смолоскипом рухався попереду, освітлюючи своїй супутниці кожний зустрічний камінь. Коли він відчиняв двері келії, Консуело, незважаючи на свій стан, як справжня артистка, згадала про дорогоцінний інструмент.

— Альберте, — сказала вона, — ви забули біля джерела вашу чудесну скрипку. Вона завдала мені сьогодні стільки невідомих досі переживань, що я ніяк не можу дозволити, щоб вона загинула там од вогкості.

Альберт зробив жест, який говорив, як йому байдуже тепер усе, крім Консуело. Але вона продовжувала наполягати:

— Вона зробила мені багато зла, ця скрипка, але все-таки…

— Якщо вона вам зробила тільки зло, нехай гине! — з гіркотою мовив він. — За все своє життя я не доторкнуся до неї. Мені навіть хочеться, щоб вона загинула якомога швидше.

— Я збрехала б, сказавши, що скрипка заподіяла мені тільки зло, — заперечила Консуело, у якій знову прокинулася повага до музичного обдаровання графа. — Просте хвилювання виявилося вищим за мої сили — і замилування перетворилося на страждання. Друже мій, сходіть же за нею! Мені хочеться власноручно й дбайливо вкласти її у футляр до тієї хвилини, коли до мене повернеться мужність знову вкласти її у ваші руки і ще раз послухати її.

Консуело була розчулена тим поглядом, яким подякував їй граф за ці слова, що дозволяли йому сподіватися. Він послухався й пішов за скрипкою до печери. Залишившись на кілька хвилин на самоті, вона почала дорікати собі за свій божевільний жах, за страшну підозру. Із тремтінням і соромом згадала вона гарячковий порив, що кинув її в обійми графа, але при цьому вона не могла не схилитися подумки перед скромністю й доброчесною сором'язливістю цього чоловіка, що, обожнюючи її, не посмів скористатися таким моментом, аби сказати їй хоча б одне слово любові. Його смуток, млявість рухів досить красномовно свідчили про те, що в ньому вмерло всяке сподівання. Вона відчула до нього безмежну вдячність за цю витонченість почуттів і дала собі слово пом'якшити найласкавішими словами прощальні вітання, якими належало обмінятись їм при виході з підземелля.

Але спогад про Зденка, подібно до мстивої примари, продовжував переслідувати її, обвинувачуючи Альберта всупереч її волі. Підійшовши до дверей, вона побачила, що на них написано щось по-чеському. Всі