Консуело - Жорж Санд
«Коли ж міг він учинити це вбивство? — запитувала вона себе. — Протягом останніх трьох місяців я жодного разу не бачила, щоб лице його захмарилось, і ніщо не давало мені приводу запідозрити, що в нього нечиста совість. Невже був день, коли він міг мою протягнену руку потиснути рукою, на якій були краплі крові? Який жах! Дійсно, він зроблений із каменю, з льоду, і любов його до мене якась звіряча. А я так жадала бути безмежно коханою! Так сумувала, що мене недостатньо люблять! Так ось яку любов приберігало для мене небо на розраду!»
Потім вона знову почала думати про те, коли саме міг зробити Альберт своє огидне жертвопринесення, і вирішила, що це могло статися тільки під час її серйозної хвороби, коли вона була байдужа до всього навколишнього; але тут їй пригадався його ніжний дбайливий догляд, і вона вже зовсім не могла осягнути, як у тій самій людині вживалися дві настільки різні істоти.
Заглиблена у свої похмурі думи, вона тремтячою рукою неуважливо брала квіти, які Альберт мав звичай зривати для неї дорогою, знаючи, що вона їх обожнює. Їй навіть не спало на думку розстатися зі своїм другом, не доходячи до замку, і повернутися самій, щоб у такий спосіб приховати їхню тривалу спільну прогулянку. Та й Альберт — чи тому, що він теж не подумав про це, чи не вважав більше потрібним прикидатися перед своєю родиною — нічого їй не сказав. І ось біля самого входу до замку вони зіштовхнулися віч-на-віч із канонісою. Тут Консуело (й, імовірно, також і Альберт) уперше побачила, як обличчя цієї жінки, про каліцтво якої зазвичай забували завдяки його доброму виразу, запалало від гніву та презирства.
— Вам, синьйоро, давно варто було б повернутися, — звернулася вона до Порпоріни тремтячим і уривчастим від обурення голосом. — Ми дуже турбувалися про графа Альберта, батько його навіть не захотів без нього снідати. У нього була призначена на сьогоднішній ранок розмова із сином, про що ви визнали за можливе змусити забути графа Альберта. Що ж стосується вас, то якийсь молодик, що назвав себе вашим братом, очікує вас у вітальні, притому занадто вже нетерпляче.
Вимовивши ці гнівні слова, бліда Вінцеслава, сама злякавшись власної сміливості, круто повернулася до них спиною й утекла до своєї кімнати, де принаймні з годину кашляла та ридала.
Розділ 57
— Моя тітонька в дивному настрої, — зауважив Альберт Консуело, піднімаючись із нею сходами. — Прошу за неї пробачення, друже мій; будьте певні, що сьогодні ж вона змінить і своє поводження і свою манеру говорити з вами.
— Моїм братом? — украй здивована щойно повідомленою їй звісткою повторила Консуело, не чуючи слів молодого графа.
— А я й не знав, що у вас є брат, — мовив Альберт, на якого поводження тітки справило більш сильне враження, ніж це повідомлення. — Звичайно, для вас велике щастя побачитися з ним, дорога Консуело, і я радий…
— Не радійте, графе, — перебила його Консуело, яку раптом охопило важке передчуття, — мене, може, очікує велика прикрість, і…
Вся тремтячи, вона зупинилася й уже готова була попросити поради й захисту у свого друга, але побоялася занадто зв'язати себе з ним. І ось, не сміючи ні прийняти, ні відштовхнути того, хто з'явився до неї, прикрившись неправдою, вона раптом відчула, що в неї підкошуються ноги, і, сполотнівши, притулилася до поручнів на останній сходинці ґанку.
— Ви боїтеся недобрих звісток про вашу родину? — запитав Альберт, у якого також починало пробуджуватися занепокоєння.
— У мене немає родини, — відповіла Консуело, роблячи зусилля, щоб іти далі.
Вона хотіла було додати, що в неї немає й брата, але якесь неясне побоювання стримало її. Увійшовши до їдальні, вона почула в сусідній вітальні кроки мандрівника, який швидко, з явним нетерпінням ходив по кімнаті з кутка в куток. Мимоволі вона ступила до графа, мовби прагнучи сховатися за його любов'ю від страждань, які насуваються на неї, і схопила його за руку.
Вражений Альберт відчув смертельну тривогу.
— Не входьте без мене, — прошепотів він. — Передчуття, а воно мене ніколи не обманює, говорить мені, що цей брат — ворог і ваш і мій. Я клякну, мені страшно, мовби я змушений когось зненавидіти.
Консуело визволила свою руку, яку Альберт міцно притискав до грудей. Вона здригнулася при думці, що в нього раптом може з'явитися одна з його дивних ідей, одне з тих непохитних рішень, сумним прикладом яких служила для неї передбачувана смерть Зденка.
— Розстанемося тут, — сказала вона йому по-німецькому (із сусідньої кімнати її могли вже чути). — У цю хвилину мені нема чого боятися, але якщо мені буде загрожувати небезпека, повірте, Альберте, я вдамся до вашого захисту.
Страшно пригнічений, боячись бути нав'язливим, він не посмів ослухатись її, піти ж із їдальні все-таки не зважився. Консуело зрозуміла його вагання й, увійшовши до вітальні, зачинила обоє дверей, аби він не міг ні бачити, ні чути того, що мало статися.
Андзолето (це був він, про що вона ще раніше здогадалася з його зухвалості й потім — по ході) приготувався сміло зустрітися з нею й по-братньому розцілувати при свідках. Коли ж вона ввійшла сама, бліда, але холодна й сувора, вся хоробрість покинула його, і, бурмочучи щось, він кинувся до її ніг. Йому не треба було прикидатися: безмежна радість і ніжність залили його серце, коли нарешті він знайшов ту, яку, незважаючи на свою зраду, ніколи не переставав любити. Він заридав, а позаяк вона віднімала в нього руки, він цілував і обливав слізьми поділ її плаття. Консуело не очікувала побачити такого Андзолето. Чотири місяці він вимальовувався їй таким, яким показав себе в ніч розриву: жовчним, глузливим, найнікчемнішим і найосоружнішим із людей. Тільки сьогодні вранці вона бачила, як він нахабно йшов по дорозі з відчайдушним, майже цинічним виглядом. І от він стоїть перед нею на колінах, принижений, розкаюваний, весь у сльозах, зовсім як у бурхливі дні їхніх жагучих примирень, більш
