Консуело - Жорж Санд
— Я дуже розчулена вашою добротою, пане графе, — відповіла після хвилинного міркування Консуело, — але брат мій, хоча він і безмежно це цінує, не може скористатися вашим люб'язним запрошенням: невідкладні справи змушують його поспішати до Праги, і він уже попрощався зі мною…
— Але це неможливо! — вигукнув граф. — Ви майже не бачилися!
— Він утратив кілька годин, очікуючи мене, і тепер йому не можна гаяти жодної хвилини, — заперечила Консуело. — Він сам прекрасно знає, що йому не можна пробути тут жодної зайвої миті, — додала вона, кидаючи на свого вигаданого брата промовистий погляд.
Ця холодна наполегливість повернула Андзолето властиві йому нахабність і самовпевненість.
— Нехай там як хоче диявол, тобто я хотів сказати — Бог, — виправився Андзолето, — але я не в змозі розстатися з моєю дорогою сестрицею так поспішно, як цього вимагають її розважливість і обережність. Ніяка, навіть найвигідніша справа не варта хвилини щастя, і позаяк його ясновельможність так великодушно дозволяє мені залишитись, я з великою вдячністю залишаюся. Зобов'язання мої в Празі буде виконано трохи пізніше, тільки й усього.
— Ви міркуєте як легковажний юнак, — заперечила Консуело, зачеплена за живе. — Є такі справи, коли честь ставлять вище вигоди…
— Я міркую як брат, а ти завжди міркуєш, як королева, дорога сестричко…
— Ви міркуєте як добрий юнак, — додав старий граф, простягаючи Андзолето руку. — Я не знаю справ, яких не можна було б відкласти до завтра. Щоправда, мені завжди дорікали за мою безтурботність, але я не раз переконувався, що обміркувати краще, ніж поспішити. От, наприклад, дорога Порпоріно, вже багато днів, навіть, можна сказати, тижнів, як мені потрібно звернутися до вас з одним проханням, а я дотепер усе барився, і, думається мені, так і треба було, — тепер для цього саме настала година. Чи можете ви приділити мені сьогодні годину часу для бесіди? Я йшов просити вас про це, коли довідався про приїзд вашого брата. Мені здається, що ця радісна подія сталася дуже до речі, і, може, присутність вашого родича буде зовсім не зайвою при нашій розмові.
— Я завжди й у будь-який час до послуг вашої ясновельможності, — відповіла Консуело. — Що стосується брата, то він іще хлопчик, якого я не вводжу у свої особисті справи…
— Я це знаю, — зухвало втрутивсь Андзолето, — але позаяк його ясновельможність дозволяє, то мені не треба іншого дозволу, аби бути присутнім при цій таємничій розмові.
— Дозвольте мені судити про те, як належить поводитися й мені й вам, — гордо заперечила Консуело. — Пане графе, я готова йти за вами й шанобливо вислухати вас.
— Ви занадто суворі до цього милого юнака з таким веселим, відкритим обличчям, — мовив, усміхаючись, граф і, обертаючись до Андзолето, додав: — Потерпіть, дитя моє, надійде й ваша черга. Те, що я маю сказати вашій сестрі, не може бути приховано від вас, і, сподіваюся, вона незабаром дозволить мені відкрити й вам цю таємницю, як ви висловились.
Андзолето мав нахабність скористатися веселою привітністю старого й утримав його руку в своїй, мовби чіпляючись за нього, щоб вивідати таємницю, якої йому не бажала відкрити Консуело. У нього навіть не вистачило такту вийти з вітальні, щоб не змушувати до цього самого графа. Залишившись на самоті, він злобливо тупнув ногою, боячись, що Консуело, яка навчилася так добре володіти собою, може розладнати всі його плани й, незважаючи на його спритність, випровадити його звідси. Йому схотілося прослизнути всередину будинку й підслухати під дверима. Із цією метою, вийшовши з вітальні, він поблукав спочатку садом, а потім вирішив забратися в коридор, де, зустрічаючи кого-небудь із служників, робив вигляд, начебто милується архітектурою замку. Але ось уже тричі в різних місцях він натрапляв на одягненого в усе чорне чоловіка, надзвичайно суворого на вигляд, який, щоправда, не звернув на нього особливої уваги. То був Альберт, який начебто не помічав його, але разом з тим не спускав з нього очей. Андзолето, бачачи, що молодий граф (він уже здогадався, хто це) на цілу голову вищий за нього й безперечно дуже красивий, зрозумів, що божевільний із замку Велетнів зовсім не такий нікчемний у всіх відношеннях суперник, яким він уявляв його собі. Тоді він визнав за краще повернутися до вітальні й у цій величезній кімнаті, неуважливо перебираючи пальцями клавіші клавесина, почав пробувати свій гарний голос.
— Дочко моя, — говорив тим часом граф Християн, привівши Консуело до свого кабінету і присуваючи їй велике крісло, оббите червоним оксамитом із золотою бахромою, а сам усідаючись із нею поруч на стільці, — я хочу просити вас про одну милість, хоча й не знаю, чи маю я право на це зараз, коли ви ще не розумієте моїх намірів. Чи можу я сподіватися, що моя сивина, моя ніжна повага до вас і дружба, якою обдарував мене шляхетний Порпора, ваш названий батько, — що все це разом вселить вам достатню довіру до мене й ви погодитеся, нічого не приховуючи, розкрити мені своє серце?
Розчулена, але разом з тим трохи перелякана таким вступом, Консуело піднесла руку старого до своїх губ і відповіла із щирим поривом:
— Авжеж, пане графе, я поважаю й люблю вас так, як коли б мала честь бути вашою дочкою, і можу без усякого страху й цілком відверто відповісти на всі ваші запитання відносно мене особисто.
— Нічого іншого я й не прошу у вас, дорога дочко моя, і дякую за цю обіцянку. Повірте, що я не здатний нею зловжити, так само як, я впевнений, і ви не здатні зрадити своє слово.
— Я вірю вам, пане графе, і слухаю вас.
— Отож, дитя моє, — сказав старий з якоюсь наївною, але підбадьорливою цікавістю. — Як ваше прізвище?
— У мене немає прізвища, — без найменшого вагання відповіла Консуело. — Мою матір усі називали Розамундою. При хрещенні мені дали ім'я Марія-Утішниця. Батька свого я ніколи не знала.
— Але вам відоме його прізвище?
— Ні, пане графе, я ніколи не чула про нього.
— А маестро Порпора вдочерив вас? Він закріпив передачу вам свого імені законним актом?
— Ні, пане графе, між артистами це не заведено, та воно й не потрібно. У мого великодушного вчителя нічогісінько немає, і йому нема чого заповісти. Що ж стосується його імені, то при моєму становищі у світі зовсім байдуже, як я його ношу — за
