Консуело - Жорж Санд
— А що сказав він вам про нашу сьогоднішню прогулянку?
— Лише кілька слів: «Спробуйте, дорогий батьку: цей єдиний засіб довідатися, гордість чи відчуження закривають для мене її серце».
— На жаль, графе! Що подумаєте ви про мене, якщо я скажу вам, що й сама цього не знаю?
— Я подумаю, дорога Консуело, що це відчуження. Ах, син мій, бідолашний мій син! Як жахлива його доля! Єдина жінка, яку він зміг полюбити, не любить його. Тільки цього нещастя нам бракувало.
— Боже мій! Ви мусите ненавидіти мене, графе, ви не розумієте, як може противитися моя гордість, якщо ви жертвуєте своєю. Вам здається, що для гордості такої дівчини, як я, набагато менше підстав, а тим часом, повірте, у цю хвилину в серці моєму відбувається боротьба не менш жорстока, ніж та, з якої ви вийшли переможцем.
— Ні, я розумію це. Не думайте, синьйоро, що я так мало поважаю доброчесність, прямодушність і безкорисливість, аби не зуміти оцінити гордість, що опирається на такі скарби. Але те, що змогла перемогти батьківська любов (бачите, я говорю з вами зовсім відверто), я думаю, зможе перемогти й любов жінки. Ну що ж, припустимо навіть, що все життя Альберта, ваше життя й моє було б боротьбою зі світськими забобонами, від чого довелося б довго й багато страждати й нам трьом і моїй сестрі з нами. Та хіба наша взаємна любов, чиста совість, відданість одне одному не допомогли б нам стати сильнішими за весь вищий світ? Для великої любові нікчемні всі ті лиха, які так страшать вас і за себе й за нас. Але ви з тугою й страхом шукаєте в глибині своєї душі цю велику любов і не знаходите її, Консуело, тому що її там немає.
— О так, у цьому, і тільки в цьому вся перешкода, — мовила Консуело, міцно притискаючи руки до серця, — все інше дрібниці. У мене теж були забобони. Ви подаєте мені приклад того, як я мушу відкинути їх, аби зрівнятися з вами у величі й героїзмі. Не будемо більше говорити про мої почуття, про мій фальшивий сором; не треба навіть торкатися моєї майбутності й мого мистецтва, — додала вона, зітхнувши. — Я зможу й від цього відректись, якщо… якщо… якщо я люблю Альберта! От що потрібно мені знати. Вислухайте мене, графе. Сто разів запитувала я себе про це, але ніколи в мене не було того спокою, який дає мені тепер ваша згода. Як могла я раніше серйозно думати про що-небудь, коли навіть саме це питання здавалося мені божевіллям і злочином? Тепер же, мені здається, я зумію розібратися в собі й вирішити. Дайте мені кілька днів, аби зібратися з думками й зрозуміти, чи є моя безмірна відданість йому, безмежна повага, що вселяється мені його достоїнствами, ця величезна симпатія, ця дивна влада його слів наді мною, — є все це любов'ю чи захопленням. Адже все це я відчуваю, графе, але із цим бореться в мені невимовний жах, глибокий сум і (скажу вам не криючись, мій шляхетний друже!) спогад про любов, менш захоплену, але більш м'яку, більш ніжну, зовсім несхожу на цю.
— Ви дивна й шляхетна дівчина! — з розчуленням проговорив граф Християн. — Скільки мудрості й своєрідності у ваших словах і думках! Ви в багатьох відношеннях схожі на мого бідолашного Альберта, а тривожна непевність ваших почуттів нагадує мені мою дружину, мою шляхетну сумну красуню Ванду. О Консуело! Який солодкий і разом з тим сумний спомин будите ви в моїй душі! Знаєте, я хотів було сказати вам: переборіть свою нерішучість, упорайтеся зі своїми побоюваннями, полюбіть цього нещасного чоловіка, що обожнює вас, полюбіть із співчуття, адже ви доброчесні, ви великодушні! Може, він і не дасть вам щастя, але, рятуючи його, ви заслужите нагороду на небесах. Одначе ви нагадали мені його матір, яка віддалася мені з почуття обов'язку й дружби. Вона не могла любити мене, простого, добродушного, боязкого чоловіка, тією захопленою любов'ю, якої жадала її душа. До кінця вона була вірна мені й великодушна, але як вона страждала! На жаль! Для мене її любов була й відрадою й мукою, а її вірність — гордістю й докором. З горя вона померла, а моє серце було розбите навіки. І якщо зараз я — істота мізерна, непомітна, мертва, не занадто дивуйтеся цьому, Консуело. Я вистраждав те, чого нікому не зрозуміти. Жодній людині ніколи я не говорив про це. Вам першій із трепетом відкриваю я свою душу. Ні, ні, нехай очі мої закриються в скорботі й син мій зараз же загине під вагою своєї долі, але я не буду вмовляти вас пожертвувати собою, не буду переконувати Альберта прийняти від вас таку жертву! Я занадто добре знаю, що значить примушувати природу, боротися з невситимою потребою душі. Обміркуйте ж все це не кваплячись, дочко моя, — закінчив зі слізьми старий граф, пригортаючи її до грудей і з батьківською ніжністю цілуючи її шляхетне чоло. — Так буде краще. Якщо ви все-таки відмовите йому, то, підготовлений занепокоєнням, він не буде настільки вбитий цією страшною звісткою, як був би уражений нею сьогодні.
Умовившись таким чином, вони розійшлися. Консуело, зовсім змучена хвилюваннями й утомою, намагаючись не натрапити на Андзолето, прослизнула по коридорах і замкнулася у свош кімнаті.
Тут дівчина спробувала трохи заспокоїтися; почуваючи себе зовсім розбитою, вона кинулася на постіль і незабаром упала у важке забуття, що скоріше виснажує, ніж відновлює сили. Їй хотілося заснути, думаючи про Альберта, щоб ці думки ніби дозріли в тих таємничих виявах сну, в яких ми сподіваємося часом знайти пророчу відповідь на хвилюючі нас питання. Але в її уривчастих сновидіннях протягом декількох годин безперестану з'являвся не Альберт, а Андзолето. Вона бачила Венецію, Корте-Мінеллі, свою першу любов, безтурботну, радісну, поетичну. А щораз, коли вона пробуджувалася, спогад про Альберта зв'язувався в ній зі спогадом про лиховісну печеру, де звуки скрипки, підсилені вдесятеро луною порожніх підземель, викликали тіні мерців і плакали над свіжою могилою Зденка. Страх і сум ніби закривали її серце для любові, коли вона уявляла собі цю картину. Майбутнє, що їй обіцяли, вимальовувалося тільки серед похмурої пітьми та кривавих видінь, тоді як променисте, сповнене щастям минуле змушувало дихати вільно її груди й радісно битися серце. Їй здавалося, що в цих снах, які говорили про минуле,
