Консуело - Жорж Санд
— Ви говорили, що в нього немає таланту, — сказав граф, звертаючись до Консуело, — ви занадто суворі або занадто скромні відносно свого учня. Він дуже талановитий, і нарешті я бачу в ньому щось, властиве вам.
Добрий Християн хотів цим маленьким тріумфом Андзолето загладити приниження, що перенесла вигадана сестра через витівки брата: він посилено підкреслював достоїнства співака, а той занадто любив вражати, та й кепська роль, нав'язана ним собі, почала вже набридати йому, і, помітивши, що граф Альберт стає все більш замислений, він знову сів за клавесин. Каноніса, яка дрімала зазвичай при виконанні довгих музичних речей, попросила проспівати ще яку-небудь венеціанську пісеньку; і цього разу Андзолето вибрав більш пристойну. Він знав, що найкраще йому вдавалися народні пісні. Навіть у Консуело своєрідні особливості венеціанської говірки не звучали так природно й характерно, як у цього сина лагун, уродженого співака й міма.
Він так чудово зображував ту грубу відвертість рибалок Істрії[173], ту дотепну, відважну відчайдушність гондольєрів Венеції, що неможливо було без жвавого інтересу не слухати його, не дивитися на нього. Його красиве, жваве й виразне обличчя ставало то суворим і гордим, як у перших, то ласкавим і насмішкувато-веселим, як у других. Вульгарне кокетство його вбрання, від якого за милю віддавало Венецією, ще підсилювало враження й у цей момент не тільки не псувало його, а, навпаки, личило йому. Консуело, що спочатку ставилася до витівок Андзолето байдуже, довелося тепер прикидатися байдужою й чимось стурбованою. Хвилювання все більше й більше охоплювало її. В Андзолето вона бачила всю Венецію, а в цій Венеції — всього Андзолето колишніх днів, із його веселою вдачею, цнотливою любов'ю, з його дитячою гордістю. Очі її заволоклися слізьми, а грайливість Андзолето, що смішила інших, будила в її серці глибоку ніжність. Після народних пісень граф Християн попросив Андзолето виконати духовні.
— О, що стосується цих пісень, я знаю всі, які тільки виконуються у Венеції, але вони на два голоси, і якщо сестра — вона теж їх знає — не захоче співати зі мною, то я не зможу виконати бажання ваших ясновельможностей.
Усі негайно почали просити Консуело. Вона довго відмовлялася, хоча їй самій дуже хотілося співати. Нарешті, уступаючи проханням предоброго Християна, що прагнув примирити її з братом і старався показати, що сам він зовсім примирився з ним, вона сіла біля Андзолето й несміливо почала одну із довжелезних духовних пісень на два голоси, які у Венеції під час Великого посту співають цілими ночами коло статуй мадонн на перехрестях вулиць. Мелодія в них скоріше весела, ніж сумна, але одноманітність приспіву й поетичність слів, у яких відчувається часто щось язичницьке, сповнені ніжного смутку, — вона мало-помалу опановує слухача і нарешті зовсім захоплює.
Консуело, наслідуючи жінок Венеції, співала ніжним, глухуватим голосом, а Андзолето — різким, гортанним, як співають тамтешні юнаки, супроводжуючи свій спів акомпанементом на клавесині, тихим, безперервним і легким, що нагадав його подрузі дзюркіт води біля кам'яних плит і шелест вітерця у виноградних лозах. Їй здалося, що вона у Венеції в чарівну літню ніч, просто неба, біля якої-небудь каплички, повитої виноградом, освітленої трепетним сяйвом лампади, що відбивається в злегка затягнутих брижами водах каналу. О, яка різниця між лиховісним, надривним хвилюванням, пережитим нею цього ранку, коли вона слухала скрипку Альберта біля інших вод — нерухливих, чорних, мовчазних, сповнених примар, і цим баченням Венеції — з дивовижним небом, солодкими мелодіями, блакитними хвилями, із відбиттям то миготливих вогнів, то променистих зірок! Андзолето мовби повертав її до споглядання прекрасного видовища, що втілювало для неї ідею життя й волі, тоді як печера, суворі давньочеські наспіви, кістки, освітлені лиховісним світлом смолоскипів, які відбиваються у воді, де, можливо, таїлися ті ж реліквії, що наводять жах, бліде захоплене обличчя аскета Альберта, думки про невідомий світ, символічні картини, болісне збудження від незрозумілих чарів занадто обтяжували спокійну, просту душу Консуело. Щоб проникнути в цю царину абстрактних ідей, їй досить було одного зусилля, яке при її яскравій фантазії їй нічого не варто зробити, але в результаті все єство її було надламане, знівечене таємничими муками, виснажене непосильним зачаруванням. Її південний темперамент, більше навіть, аніж виховання, повставав проти суворого посвячення в містичну любов. Альберт був для неї генієм півночі, глибоким, могутнім, іноді величним, але завжди сумним, як вітер крижаних ночей, як приглушений голос зимових потоків. Його мрійлива, допитлива душа все запитувала, все перетворювала на символи — і бурхливі грозові ночі, і шлях метеорів, і дику гармонію лісів, і напівстерті написи давніх могил. Андзолето, навпаки, був уособленням півдня, розпаленою й заплідненою гарячим сонцем і яскравим світлом плоттю, вся поезія якої полягала в пишності цвітіння, а гордість — у багатстві життєвих сил. У ньому говорило життя почуття, жага насолод, безтурботність і відчайдушність артистичної натури, своєрідне невідання чи байдужість до поняття про добро й зло, невимогливість до того, що називається щастям, презирство чи нездатність до мислення — словом, то був ворог і супротивник усього духовного.
Опинившись між цими двома чоловіками, з яких кожний був зв'язаний із середовищем, зовсім далеким іншому, Консуело мовби знесиліла, втратила всяку здатність діяти енергійно, сміливо, уподібнилася душі, відділеній од тіла. Вона любила прекрасне, жадала ідеалу, і Альберт знайомив її з цим прекрасним, пропонував їй цей ідеал. Але Альберт, розвитку таланту якого заважала недуга, занадто віддавався духовному життю. Він так мало знав про потреби життя дійсного, що часто втрачав здатність відчувати власне існування. Він не уявляв собі, що похмурі ідеї та предмети, з якими він зжився, можуть вселити його нареченій, яка перебувала цілком під впливом любові й чесноти, інші почуття, крім захопленої віри й ніжної прихильності. Він не передбачав, не розумів, що втягує її в атмосферу, де вона померла б, подібно до тропічної рослини в полярному холоді. Взагалі, він не усвідомлював, яке насильство вона мусила зробити над собою, щоб думати й
