Консуело - Жорж Санд

ліктя, а ногою — до її ноги. Прагнучи їй прислужитися, він доторкався до її рук і на мить утримував їх у своїх, але ця мить, цей пекучий потиск містив у собі цілий світ насолод… Тайкома він шепотів їй слова, від яких можна було задихнутися, пожирав її очима… Користуючись миттю, скороминущою, як блискавка, він мінявся з нею склянкою й доторкався губами до кришталю, до якого щойно доторкались її губи. Він умів бути полум'ям для неї й холодним, як лід, в очах інших. Він премило тримався, поштиво розмовляв, був надзвичайно уважний до каноніси, сповнений поваги до капелана, пропонував йому кращі шматки м'яса й сам нарізав їх із граціозною спритністю людини, яка звикла до гарного столу. Він помітив, що благочестивий батько був ласуном, але через сором'язливість нерідко обмежував свою ненажерливість. Капеланові вельми припала до смаку люб'язність молодика, і він побажав навіть, щоб цей новий чашник до кінця днів своїх пробув у замку Велетнів. Усі помітили, що Андзолето пив тільки воду, і коли капелан, мовби у відповідь на його люб'язність, запропонував йому вина, він мовив привселюдно:

— Тисячу разів дякую, але більше я вже не попадуся. Ваше прекрасне вино, в якому я недавно намагався знайти забуття, підступне. Тепер мої прикрощі минули, і я повертаюся до води, свого звичайного напою й вірного друга.

Усі засиділися трохи довше звичайного. Андзолето знову співав і цього разу — для Консуело. Він вибирав твори її улюблених стародавніх композиторів, яких вона сама навчила його, і виконував їх старанно, зі смаком і тонким розумінням, як вона завжди від нього вимагала. То було нове нагадування про найдорожчі, найчистіші хвилини її любові й захоплення мистецтвом.

Коли всі зібралися розходитись, Андзолето, вибравши хвилину, прошепотів їй:

— Я знаю, де твоя кімната; мене помістили в тому ж коридорі. Опівночі я стану на коліна біля твоїх дверей і простою так до ранку. Не відмов вислухати мене хоч хвилину. Я не пориваюся знову завоювати твою любов — я її не вартий. Знаю, що ти більше не можеш любити мене, знаю, що інший ощасливлений тобою й мені треба виїхати. Виїду я з глибокою скорботою в душі, і залишком днів моїх володітимуть фурії. Але не виганяй мене, не сказавши мені слова жалю, не сказавши «прости»! Якщо ти відмовиш мені в цьому, я на світанку виїду й тоді вже загину назавжди.

— Не говоріть так, Андзолето. Ми мусимо розстатися з вами зараз, і розстатися навік. Я вас прощаю й бажаю…

— Доброї путі, — іронічним тоном докінчив він і, негайно повертаючись до свого лицемірства, вів далі: — Ти безжалісна, Консуело. Ти хочеш, аби я остаточно загинув, аби в мені не залишилося жодного доброго почуття, жодного гарного спогаду. Чого ти боїшся? Чи не доводив я тобі тисячу разів свою повагу, чистоту своєї любові? Коли любиш безумно, хіба не стаєш рабом? Невже ти не знаєш, що одного твого слова досить, аби приборкати, поневолити мене? Заради бога, якщо тільки ти не коханка того чоловіка, за якого виходиш заміж, якщо він не хазяїн твоєї кімнати й не поділяє всі твої ночі…

— Він не коханець мій і ніколи ним не був, — перебила його Консуело тоном гордовитої безвинності.

Було б краще, якби вона придушила в собі цей гордий порив, хоча й цілком обґрунтований, — він був занадто щиросердий зараз. Андзолето не був боягузом, але він любив життя, і, коли б розраховував він знайти в кімнаті Консуело відважного стража, молодий італієць преспокійно залишився б у себе. Правдиві нотки, що пролунали у відповіді молодої дівчини, остаточно додали йому сміливості.

— У такому разі я не погублю твого майбутнього, — сказав він, — я буду такий обережний, такий спритний, увійду так беззвучно й буду так тихо говорити, що не ушкоджу твоєї репутації. Та до того ж чи не брат я тобі? Що ж дивного, коли б, їдучи на світанку, я прийшов з тобою попрощатись.

— Ні, ні, не приходьте! — охоплена жахом мовила Консуело. — Покої графа Альберта розташовані поряд, а що, коли він здогадається про все?.. Андзолето, якщо ви піддасте себе небезпеці… я не ручаюся за ваше життя. Говорю вам серйозно, у мене кров холоне в жилах при думці…

І справді, Андзолето, що тримав її руку в своїй, відчув, як вона стала холоднішою від мармуру.

— Якщо ти змусиш мене стояти біля твоїх дверей і сперечатися з тобою, ти дійсно наразиш моє життя на небезпеку, — з посмішкою перебив він її, — але якщо двері твої будуть не замкнені, а наші поцілунки німі, то ми нічим не ризикуємо. Згадай, як проводили ми разом цілі ночі, не розбудивши жодного з наших численних сусідів на Корте-Мінеллі. Ну, а щодо мене, то коли немає іншої перешкоди, крім ревнощів графа, та іншої небезпеки, крім смерті…

У цю хвилину Консуело побачила, як погляд графа Альберта, зазвичай затуманений, зупинившись на Андзолето, раптом став ясним і глибоким. Розмови їхньої чути він не міг, але здавалося, він чує очима. Консуело визволила свою руку з руки Андзолето й пригніченим голосом промовила:

— Ах! Якщо ти любиш мене, не поводься зухвало з цією страшною людиною!

— Ти за себе боїшся? — швидко запитав Андзолето.

— Ні, але за всіх, що мене оточують і загрожують мені.

— І за тих, хто тебе обожнює, звичайно? Ну що ж, нехай так! Умерти на твоїх очах, біля твоїх ніг! О, я тільки цього й прагну! Я буду біля твоїх дверей опівночі; пручаючись, ти тільки прискориш мою загибель.

— Як! Ви їдете завтра й ні з ким не прощаєтеся? — запитала Консуело, побачивши, що він, розкланявшись із графом і канонісою, нічого не сказав їм про свій від'їзд.

— Ні, не прощаюся, — сказав він, — вони заходилися б мене втримувати, а я, бачачи, що всі навкруги немов змовилися подовжити мої муки, міг би проти волі поступитися. Ти передаси їм за мене вибачення й прощальний привіт. Я наказав провіднику тримати коней напоготові до четвертої години ранку.

Це було чистісінькою правдою. Манера Альберта якось по-особливому дивитися на нього не випала з-під уваги Андзолето. Він вирішив іти на все, але був готовий і до втечі. Про всяк випадок його коні стояли осідланими на стайні, і провідник дістав наказ не лягати.

Консуело повернулася до себе в кімнату в стані невимовного жаху. Вона не хотіла бачити в себе Андзолето й у той же час боялась, як би що-небудь не перешкодило йому прийти. Увесь час вона перебувала під владою цього двоїстого, оманного,