Консуело - Жорж Санд
За цими нехитрими міркуваннями провідник нагодував вівсом коней, а сам, аби розігнати сон, гарненько підкріпився в сусідньому трактирі пінтою медяної шипучки й вирушив назад до замку Велетнів зовсім не поспішаючи, як сподівалася й передбачала Консуело, наказуючи йому квапитись. Усе більше віддаляючись від неї, чолов'яга губився у здогадах щодо романтичної пригоди, в якій був посередником. Мало-помалу, завдяки нічному мороку, а мабуть, і парам міцного напою, пригода ця почала вимальовуватися йому в іще більш незвичайному вигляді. «А забавно, — думалося йому, — якби ця чорна жінка виявилася чоловіком, а чоловік — примарою замку, похмурою примарою Шрекенштейну! Говорять же, що він злобливо жартує над нічними подорожанами, а старий Ганс навіть присягався мені разів десять, начебто бачив її в стайні, коли задавав перед світанком корм коням старого барона Фрідріха. Чорт забирай! Не дуже-то воно приємно! Зустрітися та побути із такими тварюками завжди на лихо! Якщо мій бідолашний Сірко возив на собі цієї ночі сатану, йому, напевно, не минути лиха. Здається мені, що з його ніздрів уже пашить жаром. Як би він іще не закусив вудила! Ех! Цікаво буде, добувшись до замку, переконатися, що в моїй кишені — сухе листя замість грошей од цієї чортихи. А раптом мені скажуть, що синьйора Порпоріна, замість того щоб мчати по дорозі до Праги, преспокійно спочиває у своєму ліжечку? Хто тоді залишиться в дурнях — біс чи я? Що вірно то вірно, вона й справді мчала, як вітер, а коли ми з нею розпрощалися, зникла так миттєво, немов провалилася крізь землю».
Розділ 62
Андзолето не забув устати опівночі, взяти свій стилет, надушитися й загасити свічку. Але в ту хвилину, коли він збирався тихенько відімкнути двері (а він уже раніше звернув увагу на те, що замок у них відмикається м'яко й безшумно), він зі здивуванням раптом виявив, що ключ не повертається. Вовтузячись із ним, він зламав собі всі пальці й украй змучився, ризикуючи до того ж поштовхами у двері кого-небудь розбудити. Одначе всі зусилля його виявилися марними. А інших дверей із його кімнати не було. Вікна ж виходили в сад на висоті п'ятдесятьох футів од землі, причому стіна була зовсім гладенька й спуститися по ній було неможливо, — при одній думці про такий спуск паморочилось у голові.
«Це не випадковість, — сказав собі Андзолето, ще раз марно спробувавши відчинити двері. — Якщо це Консуело (непогана ознака: її страх свідчив би про її слабкість) або ж граф Альберт, вони в мене обоє за це поплатяться!»
Він вирішив було знову заснути, але йому заважала досада, а можливо, якесь занепокоєння, близьке до страху. Якщо ця обережність була справою рук Альберта, значить він один у всьому домі не помилявся відносно «братніх» відносин між Андзолето й Консуело. А в тієї був дуже вже переляканий вигляд, коли вона попереджала його остерігатися «цієї страшної людини». Хоч як переконував себе Андзолето, що молодий граф, який страждає розумовим розладом, навряд чи може бути послідовним у своїх діях, та до того ж, належачи до іменитого роду, він, звичайно, не побажає в силу забобонів битися на дуелі з комедіантом, усе-таки колишній наречений Консуело почувався не зовсім спокійно. Альберт справив на нього враження людини хоч і божевільної, але тихої й такої, що цілковито володіє собою; що ж стосується забобонів, то, очевидно, вони не дуже-то сильні в ньому, позаяк дозволяли йому думати про шлюб із акторкою. А тому Андзолето почав не на жарт побоюватися, що, домагаючись своєї мети, нарветься на зіткнення з молодим графом і наживе собі лиха. Така розв'язка не стільки лякала його, скільки здавалася ганебною. Він навчився володіти шпагою й тішив себе надією, що не спасує ні перед ким, хоч яким би спритним був супротивник. Проте заспокоїтися він не міг і так і не зімкнув очей усю ніч.
Близько п'ятої години ранку йому начебто почулися кроки в коридорі, і незабаром двері легко й безшумно відчинилися. Ще не розвидніло, а тому, побачивши людину, що так безцеремонно входить у його кімнату, Андзолето подумав, що настала рішуча хвилина. Він кинувся до свого стилета й, немов бик, ринувся вперед. Але в ту ж мить у досвітній імлі він упізнав свого провідника, який робив йому знаки говорити тихше й не шуміти.
— Що означають ці гримаси й чого тобі від мене треба, дурню? — роздратовано запитав Андзолето. — Як ти умудрився пробратися сюди?
— Та як же інакше, якщо не через двері, добрий синьйоре.
— Двері були замкнені на ключ.
— Але ключ-то ви залишили зовні.
— Не може бути! Він на моєму столі.
— Що ж тут дивного, — там, виходить, інший.
— Хто ж так пожартував з мене, замкнувши мене тут? Учора був тільки один ключ; чи не ти, бува, проробив це, приходячи сюди за валізою?
— Присягаюся Богом, не я, й іншого ключа я не бачив.
— Ну, виходить, це чорт! Що в тебе за діловий і таємничий вигляд і чого тобі від мене треба? Я за тобою не посилав.
— Ви не даєте мені слова вимовити. Втім, побачивши мене, ви, мабуть, самі зрозуміли, навіщо я прийшов. Синьйора благополучно доїхала до Тусти, і от я, за її наказом, повернувся з кіньми за вами.
Знадобилося кілька митей, перш ніж Андзолето зміркував, у чому річ; одначе сталося це доволі швидко, щоб провідник, марновірні страхи якого вже почали розвіюватися разом із нічними тінями, не запідозрив знову витівок диявола. Шахрай щонайперше розгледів гроші, дані йому Консуело, постукавши ними об підлогу стайні, і залишився задоволений своєю угодою з пеклом.
Андзолето зрозумів усе з півслова й подумав, що втікачка, перебуваючи під пильним наглядом, не змогла попередити його про своє рішення й під впливом небезпеки, що загрожує, виведена, можливо, із себе ревнощами нареченого, скористалася нагодою, аби позбутися його гніту, втекти й вирватися на волю.
«Хай
