Консуело - Жорж Санд
Поспішно зібравшись і озброївшись із голови до ніг, Андзолето послав провідника розвідати, чи вільний шлях.
Довідавшись од нього, що, очевидно, у будинку всі ще сплять, за винятком сторожа звідного мосту, який щойно впустив провідника, Андзолето тихенько вийшов, скочив на коня й, не зустрівши у дворі нікого, крім конюха, підкликав його й дав йому на чай, щоб від'їзд його не здався втечею.
— Присягаюся святим Вінцеславом[174], — сказав конюх провіднику, — от дивна річ! Коні вийшли зі стайні всі в милі, немов скакали ніч безперестанку.
— Видно, ваш чорний диявол приходив, — відповів провідник.
— Он воно що! — підхопив конюх. — Ото ж то я чув усю ніч жахливий шум у тій стороні, та боявся вийти подивитись; але ось, як я бачу вас перед собою, так само виразно чув я скрип ґрат і гуркіт звідного мосту, що опускається. Я навіть вирішив, що ви їдете, і вже не сподівався вас зустріти нині вранці.
Сторож біля звідного мосту зробив інше зауваження.
— Отже, ваша милість, зволить двоїтися? — запитав він, протираючи очі. — Я бачив, як ви виїхали опівночі, а ось ви знову тут.
— Це приснилося вам, чоловіче добрий, — сказав Андзолето, також даючи йому на чай, — так я й не виїхав би, не попросивши вас випити за моє здоров'я.
— Ваша милість робить мені занадто багато честі, — відповів сторож ламаною італійською мовою. — Хай там як, — додав він по-чеському провіднику, — а я бачив цієї ночі двох…
— Дивись, як би майбутньої ночі не побачити чотирьох, — відповів провідник, поскакавши слідом за Андзолето по мосту. — Чорний диявол любить викидати штучки з такими сонями, як ти.
Отже, Андзолето, керуючись порадами та вказівками провідника, добувся до Тусти, або Тауса, тому що, здається, це одне й те саме місто.
Відпустивши провідника та взявши поштових коней, він проїхав містом. І тут і на відстані ще десяти миль він утримувався від будь-яких розпитувань. На зазначеній станції він зупинився поснідати (його мучив голод) і запитав відносно пані Вольф, що мала чекати на нього тут із каретою. Зрозуміло, ніхто не міг дати про неї ніяких відомостей. Щоправда, у містечку була пані Вольф, але вона жила тут уже років із п'ятдесят і тримала галантерейну крамницю. Андзолето, розбитий, змучений, вирішив, що Консуело, мабуть, не визнала можливим тут зупинитися. Він хотів було найняти поштову карету, але такої не виявилось. І волею-неволею довелося йому знову скочити на коня і мчати щодуху. Йому здавалося, що він от-от зустріне заповітну карету, куди й кинеться та негайно забуде про всі хвилювання й утому. Але зустрічалося дуже мало мандрівників, і в жодному екіпажі не видно було Консуело. Нарешті, у цілковитій знемозі, не знаходячи ніде найманого екіпажа, страшенно розсерджений, Андзолето вирішив зупинитися біля дороги й почекати Консуело, — йому вже здавалося, що він випередив її. Всю решту дня й усю наступну ніч у нього було досить часу, аби проклинати жінок, постоялі двори, ревнивців і дороги. Наступного дня йому вдалося дістати місце в мальпості, що проїжджав, і він продовжував шлях до Праги, але все з тим же успіхом. Надамо ж йому просуватися на північ у стані скаженої злості й нетерпіння, змішаного з надією, а самі повернемося на хвилину до замку і подивимось, яке враження зробив від'їзд Консуело на його мешканців.
Можна легко собі уявити, що графові Альбертові спалося не більше, ніж двом іншим дійовим особам описаної нами пригоди. Заручившись другим ключем од кімнати Андзолето, він замкнув двері зовні й перестав турбуватися про його наміри, прекрасно знаючи, що, якщо тільки сама Консуело не втрутиться в цю справу, ніхто не піде його звільняти. Він здригався від однієї думки, що це може статись, але із властивою йому витонченою делікатністю не хотів пускатися на ризиковану розвідку.
«Якщо Консуело настільки любить його, — думав граф, — мені нема чого боротись, я скорюся долі! А довідаюсь я про це дуже скоро: вона правдива й завтра ж відверто відмовиться від пропозиції, зробленої мною сьогодні. Якщо ж чоловік цей тільки переслідує її й загрожує, то вона хоч на сьогоднішню ніч буде врятована від його домагань. Хоч який би почувся мені тепер шерех, я не ворухнуся, — я не хочу вселяти їй відрази. Не буду піддавати сердешну мукам сорому, з'явившись до неї без заклику. Ні! Я не буду відігравати роль негідного шпигуна, підозрілого ревнивця, бо дотепер її відмови й вагання позбавляють мене всяких прав на неї. Знаю одне: я можу бути спокійний за свою честь і, хоч боюся за свою любов, упевнений, що не буду обдуреним. О душе моєї коханої! Ти одночасно перебуваєш у грудях найдовершенішої з жінок і в лоні вічного Бога! Якщо крізь таємниці й морок людської думки тобі дано в цю хвилину читати в моєму серці, внутрішнє почуття має підказати тобі, що я люблю занадто сильно, щоб не вірити твоєму слову!»
Мужній Альберт свято виконав узяте ним на себе зобов'язання і, хоча під час втечі Консуело йому й здалося, начебто в нижньому поверсі він чує її кроки, а потім якийсь менш зрозумілий стукіт із боку підйомних ґрат, він усе стерпів, моливсь і, благоговійно схрестивши руки, стримував серце, що калатало в грудях. Коли почало світати, він почув кроки та стукіт відчинених дверей у кімнаті Андзолето.
«Негідник! — подумав він. — Залишає її найбезсоромнішим чином і без усякої обережності. Ніби хоче похвастатися своєю перемогою. Ах, я вважав би нікчемним зло, яке він заподіює мені, якби своєю любов'ю він не оскверняв іншої душі, більш дорогоцінної й дорогої для мене, ніж моя власна».
Надійшов час, коли граф Християн зазвичай прокидавсь, і Альберт вирушив до нього; але він аж ніяк не збирався попереджати батька про те, що відбувається, а хотів просити його ще раз поговорити з Консуело. Він був упевнений, що вона не збреше. Йому здавалося, що їй самій хотілося порозумітись, і він готовий був підтримати її в її горі, втішити, прикинувшись, начебто скоряється своїй долі, щоб тільки пом'якшити гіркоту пережитої нею розлуки. Альберт не задавався думкою, як відіб'ється це на ньому самому. Він відчував, що або розум його, або життя не винесе такого удару, і не страшився мук, які перевищують його сили.
Він зустрівся з батьком
