Консуело - Жорж Санд

або дала б безрозсудну обітницю, тому що серце моє недостатньо ще очистилося від колишньої любові, аби без страху належати зараз Вам і без докорів сумління заслужити Вашу любов. Я вирушаю до Відня, щоб зустрітися з Порпорою або дочекатися його, — судячи з листа, якого він надіслав Вашому панотцеві, він уже має перебувати там або приїде туди через кілька днів. Присягаюсь, я іду до нього, щоб забути ненависне минуле й жити надією на майбутнє, у якому Ви є для мене опорою опор. Не шукайте мене, я забороняю Вам їхати за мною в ім'я цього майбутнього; Ваше нетерпіння може лише зашкодити йому, а можливо, — і зруйнувати. Чекайте на мене й будьте вірні обітниці, яку Ви мені дали, — не ходити без мене до… Ви розумієте, про що я говорю! Сподівайтеся на мене, — я наказую, тому що йду зі святою впевненістю повернутися дуже скоро або покликати Вас до себе. Зараз я немов у страшному сні, і мені здається, що, залишившись наодинці із собою, я прокинуся гідною Вас. Не хочу, щоб брат їхав за мною, — я обдурю його, направивши по хибному шляху. В ім'я всього для Вас найдорожчого не заважайте ні в чому моєму задуму й вірте в мою щирість. Тоді я побачу, чи дійсно Ви любите мене й чи можу я, не червоніючи, протиставити Вашому багатству свою бідність, Вашому титулу — своє скромне походження, Вашій вченості — своє неуцтво. Прощавайте!.. Ні, до побачення, Альберте! Аби довести Вам, що я їду не назавжди, доручаю Вам схилити Вашу шановну, дорогу тітоньку прихильно подивитися на наш шлюб і зберегти добре ставлення до мене Вашого батька, найкращого й найпредостойнішого з людей. Відверто розповідайте йому про все. З Відня напишу».

Надія, що таким листом можна переконати й заспокоїти людину, настільки закохану, як Альберт, була, звичайно, дуже смілива, але не безрозсудна. Консуело відчувала, поки писала цього листа, як до неї вертаються й сила волі й прямодушність. Вона дійсно готова була виконати все, що обіцяла. Вона вірила в глибоку проникливість, майже ясновидіння Альберта, знала, що його не обдуриш, була переконана, що він їй повірить і, залишаючись вірним собі, беззаперечно послухається її. У цю хвилину вона дивилася й на Альберта й на все, що відбувалося, його очима.

Згорнувши листа, але не запечатавши його, вона накинула дорожній плащ, покрила голову дуже густою чорною вуаллю, взула міцні черевики, захопила невелику суму грошей, яка була в неї, трохи білизни й навшпиньках, із неймовірною обережністю спустилася сходами на нижній поверх; там вона пробралася в покої графа Християна, а потім — до його молитовні, куди він незмінно входив рівно о шостій ранку. Вона поклала листа на подушку, на яку граф зазвичай клав свій молитовник, перш ніж опуститися на коліна; потім, зійшовши у двір, нікого не розбудивши, попрямувала просто до стаєнь.

Провідник, який почувався не дуже спокійно глухої ночі у великому замку, де все спало мертвим сном, у першу хвилину перелякався, побачивши чорну жінку, що наближалася до нього, немов примара. Він забився в далекий кут стайні, не сміючи ні крикнути, ні задати їй запитання. Цього й треба було Консуело. Тільки-но вона зміркувала, що її ніхто не може ні побачити, ні почути (їй було відомо, що вікна кімнат Альберта й Андзолето не виходять на цей двір), вона сказала провіднику:

— Я сестра молодика, якого ти привіз сюди сьогодні вранці. Він викрадає мене. Це щойно вирішено між нами. Скоріше заміни сідло на його коні дамським, — їх тут декілька, — і рушай за мною до Тусти, не проронивши жодного слова, не зробивши жодного кроку, що міг би видати прислузі замку мою втечу. Плату одержиш подвійну. Ти здивований? Ну, хутчіш! Тільки-но доберемося до міста, ти мусиш негайно ж на цих конях повернутися сюди за братом.

Провідник похитав головою.

— Тобі буде заплачено втричі більше.

Провідник кивком голови виказав згоду.

— І ти кар'єром привезеш його до Тусти, де я чекатиму на вас.

Провідник знову похитав головою.

— Тобі дадуть за другу поїздку в чотири рази більше, ніж за першу.

Провідник погодився. В одну мить коня, на якому мала їхати Консуело, було пересідлано.

— Це не все, — мовила Консуело, скочивши на коня, коли той іще не був остаточно загнузданий, — дай мені твій капелюх і накинь поверх мого свій плащ. На одну мить.

— Розумію, — сказав провідник, — треба обдурити сторожа. — Та це неважка справа! О, я не вперше викрадаю знатних дівиць! Сподіваюся, ваш коханий добре заплатить, хоч ви й сестра йому, — посміхаючись, додав він.

— Насамперед я сама добре заплачу тобі. Ну, мовчи! Готовий?

— Уже в сідлі.

— Поїдь уперед і звели спустити міст.

Вони проїхали по мосту кроком, зробили гак, аби минути стіни замку, і через чверть години були вже на великій дорозі, всипаній гравієм. Консуело до того жодного разу в житті не їздила верхи. На щастя, її кінь, хоча й сильний, був смирної вдачі. Провідник підбадьорював його, прицмокуючи язиком, і той, скачучи рівним, стриманим галопом по лісах і чагарниках, доставив амазонку до місця призначення через дві години.

При в'їзді до міста Консуело зупинила коня й стрибнула на землю.

— Я не хочу, щоб мене тут бачили, — сказала вона провіднику, даючи йому домовлену плату за себе й за Андзолето. — По місту я піду пішки, дістану тут у знайомих екіпаж і поїду по дорозі до Праги. Я поїду швидко, щоб до світанку якнайдалі від'їхати від місць, де мене знають в обличчя. Вранці я зроблю зупинку й буду чекати брата.

— А де?

— Не знаю ще. Скажи йому, що на одній із поштових станцій. Нехай тільки не розпитує, раніше ніж від'їде на десять миль звідси. Тоді нехай запитує про пані Вольф — це перше ім'я, що спало мені на думку. Тільки ти не забудь його. Скажи, до Праги веде тільки одна дорога?

— Одна до…

— Ну, гаразд! Зупинися в передмісті й дай перепочити коням. Постарайся, щоб не помітили дамського сідла, накинь на нього свій плащ. Не відповідай ні на які запитання й скоріше пускайся в дорогу назад. Зачекай, іще одне слово: передай братові, нехай він не вагається, не затримується і їде так, аби його ніхто не бачив. У замку йому загрожує смерть.

— Господь з вами, красуне, — відповів провідник, який устиг уже переконатися в тому, що йому добре заплачено. — Та якби навіть мої бідні конячки здохли, я й то був би радий прислужити вам.

«Прикро, одначе, — подумав він,