Консуело - Жорж Санд
— Вона чиста, — мовив він, — і хоче любити мене. Вона відчуває, що я люблю її по-справжньому, незламно вірю в неї. Господь відгородить її від небезпеки! Будемо сподіватися на це, батьку мій, і будемо спокійні. Не бійтеся за мене, я зумію пересилити своє горе, здолати тривогу.
— Сину мій, — сказав розчулений старий, — от ми стоїмо з тобою перед вівтарем, де сяє Бог твоїх предків. Ти перейшов в іншу віру, і, хоч як мені боляче, ти знаєш, що я ніколи не дорікав тобі. Я впаду ниць перед тим самим розп'яттям, перед яким минулої ночі дав тобі обітницю зробити все від мене залежне, щоб любов твоя була почута й освячена гідним поваги шлюбом. Я стримав свою обіцянку й тепер поновлюю її. А ще я буду благати Всевишнього, щоб він виконав твої бажання, мої ж не будуть у розладі з ними. Чи не приєднаєшся ти до моєї молитви в урочисту годину, коли, можливо, зважується на небесах доля твоєї земної любові? О! Мій благородний сину, в кому Предвічний зберіг усі чесноти, всупереч випробуванням, посланим твоїй колишній вірі! Сину мій, що молився Верховному Владиці на колінах, подібно до юного ангела, поруч зі мною на могилі матері! Невже ти й сьогодні не піднесеш до нього свого голосу, щоб мій не звучав дарма?
— Батьку, — відповів Альберт, обіймаючи старця, — якщо наша віра відрізняється за формою й догматами, то душі наші завжди сходяться на одному споконвічному божественному принципі. Ви служите Богові премудрому, милосердному, ідеалу досконалості, пізнання й добра, — йому я ніколи не переставав поклонятися. О Ісусе Христе, розп'ятий за нас! — вимовив він, стаючи перед розп'яттям на коліна поруч із батьком. — Ти, кому люди поклоняються як Богу й перед яким я благоговію, як перед найблагороднішим і чистим виявом всеосяжної любові серед нас! Почуй мою молитву, ти, чия думка вічно живе в Богові й у нас! Благослови праведні потяги й чесні наміри! Пожалій тріумфуючу розбещеність і підтримай доброчесність, що бореться! Віддаю щастя своє в руки Господні. О милосердний Боже! Нехай направить і надихне твоя воля серця, що не знають іншої сили, крім твоєї, й іншої розради, крім перебування твого і твоїх діянь на землі!»
Розділ 63
Андзолето зовсім по-пустому продовжував шлях до Праги, бо Консуело, давши провіднику помилкові вказівки, що було необхідно для успіху задуманого нею плану, повернула ліворуч знайомою дорогою, — вона разів зо два супроводжувала баронесу Амалію до замку, розташованого по сусідству з маленьким містечком Таусом. Замок цей був найвіддаленішим пунктом, де вона мала нагоду побувати за час своїх нечастих виїздів із замку Велетнів. Природно, що місцевість ця й дороги, що проходили по ній, спливли в її пам'яті, тільки-но вона задумала й поспішно здійснила сміливий план втечі. Їй згадалося, що господиня замку, гуляючи з нею по терасі й указуючи на красу пейзажу, що широко простирався перед очима, сказала:
— Цією гарною, обсадженою деревами дорогою, що губиться, як бачите, за обрієм, і сходиться з трактом, який іде на південь, — нею ми їздимо до Відня.
Отже, Консуело, добре пам'ятаючи цю вказівку, була впевнена, що не заблудиться й через якийсь час потрапить на дорогу, якою вона приїхала до Чехії. Вона дісталася знайомого їй замку Б'єла, пройшла повз парк і, незважаючи на темряву, легко знайшла обсаджену деревами дорогу. І ось іще до світанку вона опинилася майже за три милі, якщо по прямій, від того місця, яке їй хотілося покинути. Молода, міцна, звикла з дитинства до великих переходів пішки, до того ж спонукувана відважною волею, вона зустріла зорю, не відчуваючи особливої втоми. Небо було безхмарне, дорога суха й вкрита м'яким піском, приємним для ходьби. Незвична для Консуело скачка верхи трохи стомила її, але відомо, що ходьба в такому випадку краща за відпочинок, а в сильних, енергійних людей одна втома змушує забувати про іншу.
Одначе, коли зірки почали бліднути, а сутінки розсіюватися, Консуело злякалася самотності. В темряві вона почувалася так спокійно; тримаючись увесь час насторожі, вона була впевнена, що у разі погоні встигне вчасно сховатися. При денному ж світлі, щоб не йти довго по відкритому місцю, вона вирішила звернути з проїжджої дороги, тим більше що незабаром удалині показалися групи людей, розкидані як чорні цятки по смузі тракту, що білів серед іще темних полів. На такій близькій відстані від замку Велетнів вона ризикувала бути впізнаною першим зустрічним і тому перейшла на стежку, що, перетинаючи під прямим кутом петлю, утворену дорогою в обхід скелі, здавалось їй, скорочувала шлях. По цій стежці вона пройшла, нікого не зустрівши, ще з годину й опинилася в лісистій місцевості, де, як сподівалася, могла легко сховатися від людських поглядів.
«Якби мені вдалося, — думала вона, — ніким не поміченою пройти миль вісім-десять, я могла б спокійно вийти на велику дорогу й при нагоді найняти екіпаж і коней».
Ця думка нагадала їй про гроші; вона сунула руку в кишеню й витягла гаманець, аби порахувати, скільки ж у неї залишилося для майбутнього довгого й важкого шляху, після того як вона щедро винагородила провідника, що вивіз її з замку Велетнів. Поки в неї ще не було часу про це подумати, та й навряд чи вона взагалі зважилася б на таку ризиковану втечу, якби вона була більш обережною. Але які ж були її подив і жах, коли гаманець виявився набагато легшим, аніж вона припускала. У поспіху вона, видно, захопила не більше половини грошей, які були в неї, або ж потемну дала провіднику замість срібних золоті монети, а можливо, що, відкривши гаманець для сплати провіднику, вона впустила частину свого надбання на курну дорогу, — хай там як, але, перерахувавши не раз і не двічі свої вбогі кошти, вона зрозуміла, що весь шлях до Відня їй доведеться долати пішки.
Це відкриття трохи збентежило Консуело — не через утому (вона анітрошки її не боялась), а через небезпеку, що підстерігає молоду жінку під час такої тривалої подорожі пішки. Страх, який вона до цього часу пересилювала думкою про те, що от-от позбудеться всіх випадковостей великої дороги, сівши в екіпаж, тепер заговорив у ній із більшою силою, ніж раніше, коли вона перебувала в
