Консуело - Жорж Санд

— О ні! У мене було доручення туди, а тепер я повертаюся до Відня, щоб, знайшовши собі який-небудь заробіток, продовжувати там заняття музикою.

— Що ж ви обрали? Музику чи спів?

— Поки що й те й інше. У мене досить гарний голос, а отут у мене скрипочка — хоч і благенька, але я намагаюся передати на ній те, що відчуваю. Однак я честолюбний і мені хотілося б досягти більшого.

— Писати музику, очевидно?

— Ви вгадали. У мене з голови не виходить ця клята творчість. Зараз покажу вам, який у мене в дорожній торбинці добрий супутник — грубезна книга; я розірвав її на частини, щоб можна було брати уривки з собою під час мандрівок. Коли втомлюсь, я сідаю в якому-небудь куточку, трохи позаймаюсь — і втому як рукою знімає.

— Вельми похвально. Б'юсь об заклад, що це «Gradus ad Parnassum»[175] Фукса![176]

— Саме так! Я бачу, ви добре знайомі з музикою; тепер я впевнений, що ви самі теж музикантка. Зараз, коли ви спали, я, дивлячись на вас, говорив собі: «Зовсім не схожа на німкеню, по обличчю — справжня жителька півдня, цілком можливо, що італійка й, безумовно, артистка». Тому-то ви й зробили мені велику приємність, попросивши в мене хліба; а тепер я бачу, що, хоча ви щонайкраще говорите німецькою мовою, вимова у вас усе-таки іноземна.

— А що, коли ви помиляєтеся? Ви також мало схожі на німця, й обличчя у вас смагляве, як в італійця, а тим часом…

— О! Ви занадто люб'язні, пані! Обличчя в мене — як у африканця, і товариші по хору в соборі Святого Стефана[177] зазвичай звали мене мавром. Але повернімося до нашої розмови. Я був чимало здивований, побачивши, що ви спите в лісі зовсім одна. І в мене народилися тисячі припущень щодо вас. Можливо, подумав я, це моя щаслива зірка привела мене сюди, щоб я зустрів добру душу, яка допомогла б мені. Словом… сказати вам уже все?

— Говоріть, не бійтеся.

— Мені здалося, що ви занадто добре одягнені й занадто білі обличчям для бродяжки, а побачивши у вас дорожній мішок, я уявив, що ви перебуваєте при якійсь особі, іноземці й… артистці! О! При тій великій артистці, яку я прагну побачити й чиє протегування було б моїм порятунком і щастям. Ну, пані, зізнайтеся: ви з якого-небудь сусіднього замку і йшли з дорученням куди-небудь або повертаєтеся додому? І ви, звичайно, знаєте… О так! Ви маєте знати замок Велетнів!

— Замок Велетнів? Ви йдете до замку Велетнів?

— Принаймні намагаюся туди пробратися. Незважаючи на всі вказівки, дані мені в Клатау, я так заблудився в цьому проклятому лісі, що не уявляю собі, як вибратися звідси. На щастя, ви знаєте замок Велетнів і, якщо ваша ласка, скажете мені, чи далеко ще до нього.

— Але що ж вам треба в замку Велетнів?

— Я хочу побачитися з Порпоріною.

— Справді?

Але тут Консуело, боячись видати себе подорожньому, що міг згадати про неї у замку Велетнів, спохватилася й байдуже запитала:

— А скажіть, будь ласка, хто така ця Порпоріна?

— Як, ви не знаєте? На жаль, я бачу, ви зовсім чужа людина в цих краях. Але позаяк ви музикантка й знаєте Фукса, то, звичайно, знайомі й з ім'ям Порпора.

— А ви знайомі з Порпорою?

— Ще ні, але, якраз, бажаючи познайомитися з ним, я й шукаю протегування його знаменитої улюбленої учениці — синьйори Порпоріни.

— Розкажіть же мені, як вам це спало на думку? Можливо, я знайду спосіб проникнути з вами в цей замок до цієї Порпоріни.

— Зараз розповім вам усе[178]. Як я вже говорив вам, я син чесного каретника, уродженець маленького містечка на кордоні Австрії та Угорщини. Батько мій — церковний ключар і органіст у нашому селі. У моєї матері, що була куховаркою місцевого вельможі, прекрасний голос, і батько вечорами, відпочиваючи від роботи, акомпанував їй на арфі. Так я, природно, приохотився до музики, і, пам'ятаю, із самого раннього дитинства для мене не було більшого задоволення, як брати участь у наших сімейних концертах, тримаючи в руках шматок дерева, по якому я пиляв уламком рейки, уявляючи, що це скрипка зі смичком і що я видобуваю з неї чарівні звуки. Так, так! Мені й тепер іще здається, що мої милі тріски не були німі й з-під мого смичка звучав небесний голос, нечутний для інших, але який п'янив мене солодкими мелодіями.

Одного разу, коли я ось так грав на своїй уявлюваній скрипці, до нас зайшов мій двоюрідний брат Франк, шкільний учитель у Гаймбурзі. Своєрідний екстаз, у якому я перебував, дуже зацікавив його. Він заявив, що це свідчить про надзвичайний талант, й одвіз мене із собою до Гаймбурґа, де протягом трьох років — з усією суворістю, запевняю вас — навчав мене музики. Які чудесні фермато з руладами й фіоритурами відбивав він своєю паличкою на моїх пальцях і вухах! Однак я не падав духом. Я вчився читати й писати; у мене була справжня скрипка, я грав на ній простенькі вправи, знайомлячись у той же час із правилами співу й латинською мовою. Я робив настільки швидкі успіхи, наскільки це було можливо з таким нетерплячим викладачем, яким був мій двоюрідний брат Франк.

Було мені близько восьми років, коли випадок, або, вірніше, провидіння, у яке я, як добрий християнин, завжди вірив, привело в дім мого двоюрідного брата пана Рейтера[179], капельмейстера віденського собору. Мене йому відрекомендували як чудо-дитину; я вільно розібрав із аркуша п'єсу й настільки сподобався йому, що він одвіз мене до Відня, де влаштував півчим у собор Святого Стефана.

Там нам доводилося працювати всього дві години на день, а решту часу, покинуті на самих себе, ми могли робити все, що хотіли. Але любов до музики придушувала в мені й дитячі лінощі й дитячу непосидючість. Варто було мені, граючись із товаришами на площі, почути звуки органа, як я кидав усе й повертався до церкви, щоб насолодитися духовним співом і музикою. По вечорах я годинами простоював на вулиці під вікнами, з яких долинали уривки концерту або просто чувся приємний голос. Я був допитливий, я жадав довідатися, зрозуміти все, що вражало мій слух. Але особливо мені хотілося писати музику. У тринадцять років, не знаючи ні єдиного правила, я наважився написати обідню й показав партитуру нашому вчителеві Рейтеру. Він