Консуело - Жорж Санд
— Синьйор Корнер? — із жвавістю запитала Консуело.
— Ах! Ви знаєте його? — вигукнув Гайдн. — Пан абат Метастазіо ввів мене до нього в дім. Мій скромний талант припав там до смаку, і його превосходительство обіцяв посприяти, щоб зі мною позаймався Порпора, який нині разом із пані Вільгельміною, дружиною чи коханкою його превосходительства, перебуває на курорті в Маненсдорфі. Ця обіцянка страшенно обрадувала мене. Подумати тільки, — стати учнем такого великого вчителя, кращого у світі викладача співу! Вивчити композицію, істинні, справжні основи італійського мистецтва! Я вже вважав себе врятованим, благословляв свою щасливу зірку й уже уявляв себе великим музикантом. Але на жаль! Незважаючи на добрі наміри його превосходительства, здійснити його обіцянку виявилося не так легко, як я думав, і якщо мені не вдасться знайти більш солідної рекомендації, боюся, що я не зможу навіть підійти близько до Порпори. Кажуть, знаменитий маестро — великий дивак, і наскільки він може бути відданий, уважний і великодушний відносно одних своїх учнів, настільки буває примхливий і твердий з іншими. Очевидно, маестро Рейтер ніщо в порівнянні з Порпорою, і я тремчу при одній думці побачити його. Однак же, хоча він спершу й відмовив навідріз його превосходительству, мотивуючи свою відмову небажанням брати нових учнів, я знаю, що його превосходительство буде наполягати, й тому не втрачаю надії. Я вирішив терпляче переносити найжорстокіші образи з боку Порпори, аби тільки він навчив мене чого-небудь.
— Ви прийняли благе рішення, — зауважила Консуело. — Вам не перебільшили, говорячи про різкість великого музиканта і його сувору зовнішність. Але ваша правда: не треба втрачати надію, бо якщо тільки ви терплячі, здатні сліпо коритися й маєте справжній музичний талант, — а я відчуваю, що це так, — якщо ви не втрачаєте голови при першому шквалі, що налетів, до того ж якщо вам удасться виявити перед ним тямовитість і швидкість міркування, то обіцяю вам: після трьох-чотирьох уроків він стане найлагіднішим і найсумліннішим учителем, можливо навіть, якщо, як мені здається, ви настільки ж добрі, як і розумні, Порпора стане вам вірним другом, справедливим, доброзичливим батьком.
— О! Ви безмежно радуєте мене. Я бачу, що ви його знаєте й мусите також знати його знамениту ученицю, нову графиню Рудольштадт… Порпоріну…
— Але де ж ви чули про цю Порпоріну й що хочете від неї?
— Листа до Порпори й енергійного клопотання перед ним, коли вона буде у Відні; адже вона, звичайно, туди поїде після свого весілля із цим багатим аристократом, графом Рудольштадтом.
— А звідки ви знаєте про цей шлюб?
— Завдяки найбільшій у світі випадковості. Мій друг Келлер довідався минулого місяця, що в Пильзені помер його родич, який залишив йому невелику спадщину. У Келлера не було ні часу, ні коштів на таку подорож, і він усе не зважувався почати її, боячись, що спадщина не покриє дорожніх витрат і втрати часу. Саме перед цим я одержав трохи грошей за свою роботу й запропонував йому з'їздити до Пильзена на правах його довіреного. От я й вирушив до цього міста й за один тиждень, собі на втіху, завершив справу про спадщину Келлера. Звичайно, вона не бозна-яка велика, але й тим, що дісталося, йому не доводиться гребувати. Я везу йому документи на володіння невеликою садибою; він за своїм розсудом зможе або продати її, або користуватися доходами з неї. Вертаючись із Пильзена, я опинився вчора в містечку Клатау, де й заночував. День був базарний, і постоялий двір виявився переповнений народом. Я сидів за столом, де закушував товстун, якого величали лікарем Вецеліусом; у житті не зустрічав я більшого ненажери й базіки. «Знаєте новину? — запитав він, звертаючись до сусідів. — Граф Альберт Рудольштадт, цей божевільний, архібожевільний, ледве не скажений, одружується з учителькою музики своєї двоюрідної сестри; ця авантюристка, старчиха, кажуть, була акторкою в Італії, і старий музикант Порпора нібито викрав її; але незабаром вона йому остогидла, і старий відправив її народити до замку Велетнів. Усе це трималося в найбільшій таємниці, і спочатку, не розуміючи нічого у хворобі й конвульсіях панянки, що вважалася дуже доброчесною, Рудольштадти викликали мене для лікування злоякісної пропасниці. Але ледь я встиг помацати пульс хворої, як граф Альберт, який, очевидно, знав дещо про її чесноту, кинувся на мене, ніби скажений, відіпхнув і більше не впустив до кімнати. Усе було оточено цілковитою таємницею. Стара каноніса, на мою думку, відігравала роль пупорізки. Ніколи старій дамі ще не доводилося вскакувати в таку халепу. Дитина зникла. Але найбільш гідним подиву є те, що молодий граф, який не має, як ви знаєте, уявлення про час і сприймає місяці за роки, визнав себе батьком дитини й так енергійно поговорив зі своєю сімейкою, що та, боячись, як би він знову не впав у сказ, погодилася на цей славний шлюб».
— О, який жах! Яка мерзенність! — закричала в нестямі Консуело. — Це страшенний, безглуздий, огидний наклеп! Ціла павутина наклепу!
— Не думайте тільки, що я хоч на секунду повірив усьому цьому, — заперечив Йосиф Гайдн. — Фізіономія старого лікаря так само дурна, як і зла, і ще до того, як його викрили в брехні, я був упевнений, що він обмовляє й верзе дурниці. Але ледь устиг він докінчити свою вигадку, як п'ять чи шість молодиків, які його оточували, стали на захист дівчини, і я в такий спосіб довідався правду. Вони навперебій заходилися звеличувати красу, принадність, скромність, розум і незрівнянний талант Порпоріни. Усім їм була зрозуміла любов до неї графа Альберта, всі заздрили його щастю й захоплювалися старим графом, який погодився на їхній шлюб. Лікаря ж Вецеліуса обізвали брехуном і безумцем. Позаяк при цьому згадувалося про глибоку повагу маестро Порпори до учениці, якій він побажав навіть дати своє ім'я, то мені спало на думку вирушити до замку Велетнів, упасти до ніг майбутньої або, може, вже справжньої графині (кажуть, начебто весілля відбулось, але це тримають поки що в секреті,
