Консуело - Жорж Санд
— До речі, нам треба з вами придумати собі прізвиська, такий звичай. Ваше вже знайдено: оскільки я італієць, я буду називати вас Беппо, — це зменшувальне від Йосиф.
— Називайте як хочете. У мене та перевага, що я не відомий ні під яким ім'ям. Ви — інша справа: вам неодмінно треба прізвисько. Яке ж ви собі виберете?
— Та перше-ліпше зменшувальне венеціанське ім'я, хоча б Нелло, Мазо, Ренцо, Дзото… О ні, тільки не це! — вигукнула вона, коли в неї за звичкою зірвалося з язика зменшувальне ім'я Андзолето.
— Чому ж не це? — запитав Йосиф, що вловив, з якою пристрасністю вона відмовлялася від цього імені.
— Воно принесло б мені нещастя. Кажуть, є такі імена.
— Ну, то як же ми охрестимо вас?
— Бертоні. Це розповсюджене італійське ім'я й щось на зразок зменшувального від Альберт.
— Синьйор Бертоні! Добре звучить, — мовив Йосиф, силкуючись посміхнутись. Але те, що Консуело згадала про свого знатного нареченого, кинджалом устромилося в його серце; і, дивлячись, як вона йде поперед нього легкою, невимушеною ходою, він сказав собі в розраду: «А я ж зовсім забув, що вона — хлопчисько!»
Розділ 67
Незабаром вони вийшли на узлісся й попрямували на південний схід. Консуело йшла з непокритою головою. Йосиф, бачачи, як сонце обпалює її біле, ніжне обличчя, хотів, але не зважувався висловити їй із цього приводу свою прикрість. Капелюх на ньому був далеко не новий, він не міг запропонувати його дівчині й, почуваючи, що нічим не в змозі їй допомогти, не зважився заговорити про це — тільки засунув капелюх під пахву, але таким різким рухом, що це було помічено його супутницею.
— От дивна фантазія! — зауважила вона. — Ви, мабуть, вважаєте погоду похмурою, а рівнину тінистою? Це нагадує мені про те, що моя власна голова не покрита. А оскільки я не завжди була розбещена благами життя, мені довелося навчитися різними способами добувати їх собі без особливих витрат.
Говорячи це, вона зірвала гілку дикого винограду й зігнула її у вигляді вінка — вийшов капелюх із зелені.
«Ось тепер вона знову перестала бути юнаком, — подумав Йосиф, — і стає схожою на музу».
Вони проходили селом; помітивши крамницю, де продається всяка всячина, Йосиф поспішно ввійшов до неї, — Консуело навіть на думку не спало навіщо, — і незабаром вийшов, тримаючи в руці простенький солом'яний бриль із широкими, піднятими з боків крисами, які носять селяни придунайських долин.
— Якщо ви почнете так розкошувати, — сказала вона, налягаючи це придбання, — то ми, мабуть, залишимося з вами без хліба до кінця нашої подорожі.
— Вам залишитися без хліба! — із жвавістю вигукнув Йосиф. — Та я краще проситиму милостиню в перехожих, за мідяки перекидатимуся на площах… узагалі вже й не знаю, що ще! Ні! Ні! Зі мною ви ні в чому не будете мати потреби! — І, бачачи, що його палка промова трохи дивує Консуело, він додав, намагаючись стримати свої добрі почуття: — Подумайте тільки, синьйоре Бертоні, адже вся моя майбутність залежить од вас, моя доля у ваших руках, і в моїх інтересах доставити вас цілою й неушкодженою до маестро Порпори.
У Консуело навіть не виникло думки про те, що її супутник може раптово в неї закохатися. Доброчесним і простодушним жінкам рідко спадають на думку такі припущення, що з'являються зате в кокеток при кожній зустрічі, — можливо, тому, що ті завжди жадають, щоб у них закохувалися. Крім того, дуже молода жінка зазвичай дивиться на чоловіка свого віку як на хлопчика. Консуело була на два роки старшою Гайдна, а він був такий малий і кволий, що йому ледве можна було дати років п'ятнадцять. Вона прекрасно знала, що насправді він старший, але їй і на думку не спадало, що його уява й почуття вже пробудилися для любові. Одначе, зупинившись перепочити й помилуватися чудесним краєвидом, які зустрічаються на кожному кроці в цій гірській місцевості, вона помітила надзвичайне хвилювання свого супутника й перехопила його погляд, прикутий до неї в якімсь екстазі.
— Що з вами, друже Беппо? — наївно запитала вона. — Ви начебто чимось засмучені, і я не можу позбутися думки, що я вам завдаю клопоту.
— Не говоріть так! — сумно вигукнув він. — Невже ви такої поганої думки про мене й відмовляєте мені в довірі й у дружбі? Але ж я охоче віддав би за вас життя.
— У такому разі не сумуйте, якщо тільки у вас немає приводу для суму, яким ви не поділилися зі мною.
Иосиф поринув у похмуре мовчання, і вони довго так ішли, аж поки він знайшов у собі сили перервати його. Поступово юнак усе більше й більше ніяковів: він боявся, що таємницю його буде розгадано, але ніяк не міг знайти теми для поновлення розмови. Нарешті, зробивши над собою величезне зусилля, він мовив:
— Знаєте, про що я серйозно подумую?
— Ні, не здогадуюся, — відповіла Консуело, яка весь цей час була занурена у власні думки й не бачила нічого дивного в його мовчанні.
— Я йшов і думав: от би добре повчитись у вас італійської мови, якщо тільки вам це не нудно. Минулої зими я почав вивчати цю мову по книгах, але оскільки вимову перейняти мені було ні в кого, я не насмілюся вимовити при вас ані слова. Тим часом я розумію все, що читаю, і якби під час нашої подорожі ви потрудилися змусити мене позбутися фальшивого сорому і поправляли б мене на кожному слові, мені здається, що при моєму музичному слухові праця ваша не пропала б марно.
— О! З величезним задоволенням! — вигукнула Консуело. — Я люблю, коли люди не втрачають жодної дорогоцінної хвилини життя, аби поповнювати свої знання, а позаяк, викладаючи, вчишся
