Консуело - Жорж Санд
— Виходить, це буде одночасно й урок італійської мови й урок співу! — вигукнув Йосиф.
«І урок, що буде тривати цілих п'ятдесят льє! — із захватом подумав він. — Якщо так — хай живе мистецтво, найменш небезпечне та найменш невдячне з усіх пристрастей!»
Урок почався відразу ж, і Консуело, яка спершу ледве стримувала сміх щораз, як Йосиф вимовляв що-небудь по-італійському, незабаром стала захоплюватися легкістю й старанністю, з якими він виправляв свої помилки. Тим часом юний музикант, жагуче бажаючи почути голос артистки й бачачи, що приводу до цього все не з'являється, пустився на хитрість. Прикинувшись, начебто йому не вдається надати італійському «а» належної ясності і чіткості, він проспівав одну мелодію Лео, де слово «felicita»[184] повторювалося кілька разів. Консуело, не зупиняючись і анітрошки не задихаючись, немов сидячи в себе за роялем, одразу ж проспівала цю фразу кілька разів підряд. При звуку її голосу, з яким не міг зрівнятися жоден голос того часу, — сильного, проникаючого в саму душу, — тремтіння пробігло по тілу Йосифа, і він з вигуком захвату судорожно стиснув руки.
— Тепер ваша черга, спробуйте! — мовила Консуело, не помічаючи його захопленого стану.
Гайдн проспівав фразу, та так добре, що його юний професор заплескав у долоні.
— Прекрасно! — сказала йому Консуело щирим, сердечним тоном. — Ви швидко засвоюєте, і голос у вас чудовий.
— Можете говорити про це що завгодно, але сам я ніколи не зможу вимовити про вас жодного слова.
— Та чому ж? — запитала Консуело.
Тут, повернувшись до нього, вона помітила на очах його сльози; він стояв, до хрускоту стиснувши пальці, як це роблять пустотливі діти й пристрасно захоплені чоловіки.
— Давайте припинимо спів, — сказала вона, — назустріч нам їдуть вершники.
— Ах, боже мій! Так, так! Мовчіть! — вигукнув у нестямі Йосиф. — Не потрібно, щоб вони вас чули, а то зараз же зістрибнуть із коней і впадуть ниць перед вами!
— Цих палких шанувальників музики я не боюся — це м'ясники, які везуть іззаду, на крупах, телячі туші.
— Ах! Насуньте нижче бриля, відверніться! — ревниво закричав Йосиф, підходячи до неї ближче. — Нехай вони вас не чують і не бачать! Ніхто, крім мене, не мусить ні бачити, ні чути вас!
Решта дня минула у серйозних заняттях упереміж із дитячою балаканиною. П'янка радість заливала схвильовану душу Йосифа, і він ніяк не міг вирішити — чи він найбоязкіший із закоханих, чи найрадісніший із шанувальників мистецтва. Консуело, яка здавалася йому то сонцесяйним кумиром, то чудовим товаришем, заповнювала все його життя, перетворювала всю його істоту. Надвечір він помітив, що вона ледь плететься, — втома взяла гору над її веселим настроєм. Незважаючи на часті привали під тінню придорожніх дерев, вона вже кілька годин почувалася зовсім розбитою. Але саме цього вона й домагалася. Якби в неї не було навіть необхідності якомога скоріше покинути цей край, вона й тоді прагнула б посиленим рухом, напускною веселістю відволіктися від своїх душевних мук. Перші вечірні тіні, надаючи пейзажу смутного вигляду, розбудили в дівчині болісні почуття, з якими вона так мужньо боролась. Їй вимальовувався похмурий вечір у замку Велетнів і майбутня ніч, мабуть, жахлива для Альберта. Пригнічена своїми думками, вона мимоволі зупинилася біля підніжжя великого дерев'яного хреста, який був встановлений на вершині голого пагорба й, мабуть, позначав місце здійснення якогось чуда або лиходійства, пам'ять про яке зберегла легенда.
— Жаль! Ви дуже втомилися, хоч і намагаєтеся не показувати виду, — зауважив, звертаючись до неї, Йосиф. — Але до привалу рукою подати: я вже бачу там, у глибині ущелини, вогники якогось сільця. Ви, мабуть, думаєте, що в мене не вистачить сил понести вас, а тим часом, якби ви тільки побажали…
— Дитя моє, — всміхаючись, відповіла вона йому, — ви дуже вже хвастаєтеся тим, що ви чоловік. Будь ласка, не дивіться так зверхньо на те, що я жінка, і повірте, зараз у мене більше сил, аніж залишилось у вас самого. Я задихалася, піднімаючись по стежці, от і все; а якщо я зупинилася, то тому лише, що мені схотілося співати.
— Слава богу! — вигукнув Йосиф. — Співайте ж тут, біля підніжжя хреста, а я стану на коліна… Ну, а якщо спів іще більше втомить вас?..
— Це не буде довго, — сказала Консуело, — але в мене з'явилася фантазія проспівати одну строфу гімну, який я співала з матір'ю вранці та ввечері, коли нам попадалася серед полів каплиця або хрест, встановлений, як от цей, біля перехрестя чотирьох доріг.
Однак причина, що спонукувала Консуело заспівати, була ще більш романтичною, ніж вона це зобразила. Думаючи про Альберта, вона згадала про його, можна сказати, надприродну здатність бачити й чути на відстані. Вона жваво уявила собі, що в цю саму хвилину він думає про неї, а можливо, навіть і бачить її. І, думаючи полегшити його муку, спілкуючись із ним через простір і ніч за допомогою улюбленої ним пісні, Консуело піднялася на камені, що слугували підмурівком хресту, і, повернувшись у той бік обрію, де мав бути замок Велетнів, повним голосом заспівала строфу з іспанської духовної пісні: «О Consuelo de mi alma…»[185]
«Боже мій, боже мій! — сказав собі Гайдн, коли вона замовкла. — Дотепер я не чув співу, я не знав, що значить співати! Та хіба бувають людські голоси, подібні до цього голосу? Чи почую я коли-небудь щось схоже на отримане сьогодні одкровення? О музико! Свята музико! О генію мистецтва! Як ти запалюєш мене і як лякаєш!»
Консуело спустилася з каменів, на яких вона стояла, немов мадонна; у прозорій синяві ночі чітко вимальовувався її витончений силует. У пориві натхнення вона, у свою чергу, подібно до Альберта, уявила, що крізь ліси, гори й долини бачить його: він сидить на скелі Жаху, спокійний, покірний, сповнений святої надії. «Він чув мене, — подумала вона, — впізнав мій голос і свою улюблену пісню; він зрозумів мене й тепер повернеться до замку, поцілує батька та спокійно засне».
— Все добре, — сказала вона Йосифу, не помічаючи його шаленого захвату.
Зробивши кілька
