Консуело - Жорж Санд

заціпенінні, Консуело прокинулася від якогось шуму, що не припинявся. З одного боку стара бабуся, чиє ліжко майже торкалось її ліжка, надривалася від пронизливого кашлю; з іншого боку молода жінка годувала груддю дитину й заколисувала її співом; хропіння чоловіків нагадувало ричання; маленький хлопчик плакав, сварячись зі своїми трьома братами, що лежали на одній із ним постелі; жінки підвелися, щоб утихомирити їх, і своїми докорами й погрозами наробили ще більше галасу. Безперервний рух, дитячі крики, бруд, ядушливе повітря, наповнене густими, сморідними випарами, стали до того огидні Консуело, що терпіти довше їй було несила. Одягнувшись потихеньку, вона дочекалася хвилини, коли всі вгомонилися, вийшла з будинку й почала відшукувати куточок, де б можна було поспати до ранку: їй здавалося, що вона краще засне на свіжому повітрі. Всю минулу ніч вона йшла й тому не помітила прохолоди, хоча клімат цього гірського краю був набагато суворішим, аніж навколо замку Велетнів, та й сама вона була у пригніченому стані, протилежному тому збудженню, в якому тікала із замку. Консуело відчула озноб, і взагалі їй страшенно нездужалося. Зі страхом стала вона думати про те, що позаяк із самого початку їй так погано, то, мабуть, вона не витримає, якщо доведеться кілька днів підряд іти, а потім іще не спати вночі. Хоча вона й дорікала собі за те, що звикла до розкоші замку й стала «принцесою», але в цю мить за годину гарного сну віддала б решту життя.

Не насмілюючись повернутися в будинок із остраху розбудити й потривожити господарів, вона почала розшукувати вхід до клуні, але замість неї натрапила на напіввідчинені двері корівника й навпомацки пробралася в нього. Там панувала глибока тиша. Вважаючи приміщення порожнім, Консуело простяглася в яслах, повних соломи, теплота й здоровий запах яких здалися їй чудовими.

Вона починала було вже засинати, коли відчула на чолі чийсь гарячий, вологий подих, що негайно ж зник, потім почулося сильне сопіння і ніби стримане бурчання. Прийшовши до тями від переляку, Консуело розгледіла в досвітніх сутінках довгасті постаті й два страшних роги над своєю головою, — то була красуня корова, що, просунувши голову крізь ґрати й здивовано обнюхавши дівчину, з жахом відсахнулася. Консуело забилася подалі в кут, аби не заважати тварині, і преспокійно заснула. Вухо її незабаром звикло до всіх звуків хліва: до брязкоту ланцюгів, які зачіпають об кільця, до мукання корів, до тертя рогів об дерево ясел. Вона не прокинулася навіть, коли робітниці прийшли виганяти корів у двір, аби на відкритому повітрі подоїти їх. Хлів спорожнів. У куті, куди забилася Консуело, було так темно, що її не помітили, і сонце вже піднялося, коли вона розплющила очі. Потопаючи в соломі, Консуело ще кілька хвилин насолоджувалася своїм благополуччям і раділа, почуваючись відпочилою та зміцнілою, готовою знову легко й безтурботно вирушити в дорогу. Вискочивши з ясел, аби розшукати Йосифа, вона відразу побачила його: він сидів на яслах навпроти.

— Ви завдали мені чимало клопоту, дорогий синьйоре Бертоні, — сказав він. — Коли дівчата повідомили мене, що вас немає в кімнаті й вони не знають, куди ви поділись, я заходився всюди вас шукати й, нарешті, в розпачі, прийшов сюди, де й провів ніч; і от, на свій великий подив, знайшов вас тут. Я вийшов із будинку, коли ще тільки світало, і не уявляв собі, що ви перебуваєте в купі соломи, під носом у цих тварин, які могли вас поранити. Справді, синьйоро, ви занадто відважні й зовсім не думаєте про небезпеку, на яку себе наражаєте.

— Яку небезпеку, милий мій Беппо? — з усмішкою запитала Консуело, простягаючи йому руку. — Ці славні корови не такі вже люті тварини, і я налякала їх більше, ніж вони мене.

— Але, синьйоро, — притишивши голос, заперечив Йосиф, — ви серед ночі забираєтеся в перше-ліпше місце. Інші люди, крім мене, могли бути в цьому хліві — який-небудь грубий холоп або бурлака, менш шанобливий, аніж ваш вірний і відданий Беппо. Подумайте тільки, якби замість тих ясел, де ви спали, ви потрапили в сусідні й у них замість мене розбудили б якого-небудь солдата або неотесаного мужика!

Консуело почервоніла при думці, що спала так близько від Йосифа й зовсім наодинці з ним, у сутінках, але ця зніяковілість тільки посилила її довіру й дружбу до славного юнака.

— Бачите, Йосифе, — промовила вона, — небо не залишає мене й у моїй нерозсудливості, позаяк воно привело мене до вас. Провидіння вчора вранці послало мені зустріч із вами біля джерела, коли ви запропонували мені хліб, довіру й дружбу. Воно ж у цю ніч віддало під ваш захист і мій безтурботний сон.

Тут вона зі сміхом розповіла йому, як кепсько провела ніч у спільній кімнаті з гучною родиною фермера і як добре та спокійно було їй серед корів.

— Виходить, правда, — помітив Йосиф, — що в худоби і приміщення краще, і звичаї не такі грубі, як у людини, що доглядає за нею.

— Саме про це думала і я, засинаючи в яслах. Ці тварини не збудили в мені ні страху, ні відрази; і я дорікала собі за те, що набула таких аристократичних звичок, — тепер товариство мені подібних і зіткнення з бідністю стали для мене зовсім нестерпними. Тому, хто народжений в убогості, не варто було б, зустрівшись знову з нестатком, почувати ту презирливу відразу, якій я піддалась. І якщо серце не зіпсоване в атмосфері багатства, звідки ця зніженість, що спонукала мене сьогодні вночі втекти від смороду й духоти, метушні й гомону цього жалюгідного людського виводка?

— Річ у тому, що охайність, чисте повітря та лад у будинку — законна й настійна потреба всіх вибраних натур, — відповів Йосиф. — Хто народжений артистом, тому властиве відчуття прекрасного, відчуття добра й відрази до всього грубого й потворного. А вбогість потворна. Я теж селянин, і батьки мої народили мене під солом'яним дахом, але вони природжені артисти. У нашому крихітному бідному будиночку чисто, він добре обставлений. Правда, наша бідність межувала з достатком, тоді як крайня нужда, можливо, заглушає все, навіть саме бажання зробити своє життя кращим.

— Бідолашні люди! — мовила Консуело. — Якби я була багатою, зараз би спорудила їм будинок, а якби була королевою, то позбавила б їх усіх цих податків, ченців, євреїв, які їм дошкуляють!

— Якби ви були багаті, ви й не подумали б про це, а народившись королевою, не мали б такого бажання. Такий уже світ.

— Виходить, світ дуже поганий.

— На лихо, так! Якби не було музики, що переносить душу