Консуело - Жорж Санд

— О Consuelo de mi alma! — у захваті вигукнув окрилений надіями Йосиф. — Писати для вас! Бути зрозумілим вами, переданим у вашому виконанні! Які перспективи слави й честолюбних мріянь ви відкриваєте переді мною! Але ні! Це марення! Це божевілля! Учіть мене співати. Я краще постараюся передати думки так, як їх розумієте й почуваєте ви, ніж вкладати у ваші божественні вуста звуки, неварті вас!

— Ну, ну, досить церемоній, — мовила Консуело, — спробуйте зімпровізувати що-небудь на скрипці або голосом так, аби душа тремтіла на вустах і на кінчиках пальців. Я послухаю й дізнаюсь, є у вас іскра божа чи ви тільки спритний учень, який несвідомо запозичує в інших.

Гайдн підкорився. Не без задоволення переконалася вона, що музична його освіта не така вже й велика і що імпровізації його за думкою молоді, прості й свіжі. Вона все більше й більше підбадьорювала його й відтепер вирішила займатися з ним співом лише для того, щоб він міг користуватися ним для своєї роботи.

Вони почали розважатися виконанням маленьких італійських дуетів; Гайдн відразу вивчив їх напам'ять із її голосу.

— Якщо до кінця подорожі в нас не вистачить грошей, так хочеш не хочеш нам доведеться виспівувати на вулицях, — сказала вона йому. — Та й поліція може побажати перевірити наші таланти, прийнявши нас за волоцюг, кишенькових злодіїв, а таких нещасних бідолах, що ганьблять наше ремесло, предосить. Будемо ж готові до всього! Мій голос на низьких, контральтових нотах може зійти за голос несформованого молодика. Вам же варто розучити на скрипці акомпанемент до кількох моїх пісень. Побачите, це зовсім непогана вправа. У цих народних жартівливих пісеньках багато вогню й самобутнього почуття, а мої старовинні іспанські пісні просто геніальні, справжні алмази-самородки. Маестро, скористайтеся ними! Ідеї народять ідеї!

Заняття ці були сповнені принадністю для Гайдна. Можливо, вже тоді зародилася в ньому думка створити ті милі дитячі п'єски, які він згодом написав для театру маріонеток маленьких принців Естерґазі[188]. Консуело вносила в ці заняття стільки веселощів, грації, пожвавлення й дотепності, що до милого юнака повернулися дитяча жвавість і безтурботне щастя, і, забувши любовні мрії, прикрості, занепокоєння, він жадав тільки, щоб ці дорожні уроки ніколи не скінчилися.

Ми не збираємося тут простежити крок за кроком подорож Консуело й Гайдна. Мало знайомі зі стежками Богемського Лісу, ми могли б дати невірні вказівки, поклавшись тільки на свою пам'ять. Досить сказати, що перша половина подорожі, загалом, була більш приємна, ніж важка, поки не сталося події, яку ми не можемо обійти мовчанням. Починаючи із самого витоку Влтави наші герої ввесь час трималися північного берега ріки, що здався їм менш людним і більш мальовничим. Так вони йшли протягом цілого дня глибокою ущелиною, яка похило спускалася в тому ж напрямку, що й Дунай. Але, дійшовши до Шенау, вони помітили, що гірське пасмо в цьому місці переходить у плоскогір'я, і пошкодували, що не пішли протилежним берегом, уздовж іншого гірського пасма, що, поступово підвищуючись, іде в бік Баварії. Ці лісисті гори буяли природними притулками й поетичними куточками в набагато більшій мірі, ніж долини Чехії. Під час своїх денних привалів у лісі Гайдн і Консуело бавилися ловом пташок сільцями й на клей. І якщо, прокинувшись, вони виявляли у своїх пастках дрібну дичину, то відразу, просто неба, смажили на багатті з хмизу плоди свого полювання й визнавали страву чудовою. Життя дарувалось лише солов'ям на тій підставі, що ці співочі пташки — їхні побратими.

Наші милі подорожні заходилися шукати брід, але ніяк не могли знайти його. Ріка була швидка, з крутими берегами, глибока й до того ж здулася від дощів. Нарешті вони натрапили на пристань, біля якої стояв на причалі човник під наглядом хлопчика. Якийсь час вони вагалися, не наважуючись підійти, — вони бачили, що кілька людей уже випередили їх і домовляються щодо переправи. Потім люди ці попрощалися: троє попрямували вздовж північного берега Влтави, а двоє ввійшли в човен. Ця обставина змусила Консуело прийняти рішення.

— Підемо хоч праворуч, хоч ліворуч, нам не уникнути зустрічі, — сказала вона Йосифу, — так уже краще переправитися на той берег, як ми цього хотіли.

Гайдн усе ще вагався, запевняючи, що в цих людей підозрілий вигляд, різкий тон у розмові й узагалі грубі манери; але ось один із них, мовби бажаючи спростувати це несприятливе враження, зупинив човняра й, поманивши Консуело добродушно-жартівливим жестом, звернувся до неї по-німецькому:

— Агов, дитя моє, ідіть сюди, човен не дуже перевантажений, і якщо хочете — можете переїхати з нами.

— Дуже вдячний вам, пане, — відповів Гайдн, — ми скористаємося вашим дозволом.

— Ну, діти мої, стрибайте! — сказав той, що спершу звернувся до Консуело, — товариш називав його паном Мейєром.

Иосиф, тільки-но сівши в човен, помітив, що обидва незнайомці дуже уважно і з великою цікавістю поглядають то на Консуело, то на нього. Але обличчя пана Мейєра дихало добротою й веселістю, голос у нього був приємний, манери чемні, а сивувате волосся й батьківський вигляд вселяли Консуело довіру.

— Ви музикант, дитя моє? — запитав її пан Мейєр трохи згодом.

— До ваших послуг, ласкавий пане, — відповіла Консуело.

— Ви теж? — запитав пан Мейєр Йосифа й, указуючи на Консуело, додав: — Це, звичайно, ваш брат?

— Ні, пане, мій друг, — сказав Йосиф, — ми навіть не однієї з ним національності, і він погано розуміє по-німецькому.

— Із якої ж він країни? — продовжував допитувати пан Мейєр, все поглядаючи на Консуело.

— З Італії, пане, — відповів знову Гайдн.

— Хто ж він — венеціанець, генуезець, римлянин, неаполітанець чи калабрієць? — допитувався пан Мейєр, із незвичайною легкістю вимовляючи кожну із цих назв відповідним діалектом.

— О пане, ви, я бачу, можете говорити з будь-яким італійцем, — відповіла нарешті Консуело, боячись затятим мовчанням звернути на себе увагу, — я з Венеції.

— А! Дивовижний край! — вів далі Мейєр, негайно ж переходячи на розмову рідною для Консуело говіркою. — Ви давно звідти?

— Усього півроку.

— І ви мандруєте по світу, граючи на скрипці?

— Ні, він акомпанує на скрипці, — відповіла Консуело, вказуючи на Йосифа, — а я співаю.

— І ви не граєте ні на якому інструменті? Ні на гобої, ні на флейті, ні на тамбурині?

— Ні, мені це зовсім не потрібно.

— Але якщо ви музикальні, ви легко навчилися б, чи не так?

— Звичайно, якби це знадобилося.

— А ви про це не думаєте?

— Ні, я волію співати.

— І ви маєте рацію, одначе вам доведеться взятися за це або хоча