Консуело - Жорж Санд
— Пане маестро! — радісно вигукнув зовсім скорений Йосиф. — Хочу випити за ваше здоров'я. О! Я впевнений, ви справжній музикант, позаяк ви прийшли в захват од таланту… мого друга, синьйора Бертоні.
— Ні, ви більше не питимете! — сказала виведена з терпіння Консуело, вириваючи в нього з рук склянку. — І я також, — додала вона, перекидаючи свою, — ми живемо тільки нашими голосами, пане професоре, а вино псує голос; ви маєте, значить, заохочувати в нас тверезість, а не споювати нас.
— Ну що ж, ви міркуєте розсудливо, — сказав Мейєр, ставлячи на середину столу графин, який він дотепер ховав за спиною. — Так, будемо берегти голос. Відмінно сказано! Ви розсудливі не по літах, друже Бертоні, і я радий, що, випробувавши вас, переконався у вашій високій моральності. Ви далеко підете! Про це говорить і ваша розсудливість і ваш талант. Так, ви далеко підете, і я хочу мати честь і заслугу сприяти цьому.
Тут удаваний професор, не церемонячись, надзвичайно щирим і добрим тоном запропонував відвезти їх із собою до Дрездена, обіцяючи там домогтися в знаменитого Ґассе згоди давати їм уроки, а також здобути для них особливе протегування польської королеви, курфюрстини саксонської.
Принцеса ця, дружина Августа III, короля Польщі, була, як ми вже знаємо, ученицею Порпори. Це ж бо суперництво між Порпорою та Sassone[191] через благовоління володарки-дилетант-ки й було первісною причиною їхньої глибокої ворожнечі. Якби навіть Консуело була схильна шукати щастя в Північній Німеччині, то й тоді вона не вибрала б для свого дебюту той двір, де їй довелося б зіткнутися зі школою й партією, що взяла гору над її вчителем. Достатньо говорив їй про це Порпора в хвилини образи й гіркоти, щоб вона, будучи в курсі справи, могла піддатися спокусі послухатися порад професора Мейєра.
Зовсім інакше був налаштований Йосиф. Одурманений випитим за вечерею вином, він уявив, що зустрів могутнього покровителя й вершителя своєї долі. Йому не спадало на думку покинути Консуело й піти за новим другом, але, трохи напідпитку, він мріяв коли-небудь знову зустрітися з ним. Він вірив у доброзичливість Мейєра й гаряче дякував йому. Сп'янілий із радості, він схопив скрипку й препогано заграв на ній. Це, одначе, не зашкодило Мейєру галасливо аплодувати юнакові, — чи тому, що він не хотів скривдити його, сказавши, що той фальшивить, чи тому, думалося Консуело, що сам був посереднім музикантом. Його щира омана щодо статі Консуело, чий спів він чув, говорила про те, що він не був викладачем із дуже розвиненим слухом, позаяк можна було його провести, немов якого-небудь сільського музиканта, що грає на серпенті[192], або вчителя-сурмача.
Тим часом пан Мейєр наполегливо продовжував умовляти молодих музикантів їхати з ним до Дрездена. Відмовляючись, Йосиф проте з таким сяючим обличчям вислуховував його звабні пропозиції й так гаряче обіцяв з'явитися до нього найближчим часом, що Консуело визнала за потрібне відкрити очі Мейєру на нездійсненність його обіцянки.
— У цей час і думати про це нічого, — мовила вона рішучим тоном. — Ви прекрасно знаєте, Йосифе, що це неможливо, адже у вас зовсім інші плани.
Мейєр відновив свої звабні пропозиції, однак його здивувала непохитність не тільки Консуело, але і Йосифа, який, тільки-но в розмову вступав синьйор Бертоні, знову ставав розсудливим.
Тут за Мейєром прийшов «мовчазний» мандрівник, який ненадовго з'явився тільки під час вечері, і вони обоє вийшли. Консуело скористалася з нагоди, щоб покартати Йосифа й за легковір'я, з яким він ставився до райдужних обіцянок першого зустрічного, і за захоплення гарним вином.
— Невже я сказав що-небудь зайве? — злякано запитав Йосиф.
— Ні, — заперечила вона, — але нерозсудливо так довго спілкуватися з незнайомими людьми. Дивлячись на мене, зрештою можна помітити або хоча б запідозрити, що я не хлопчик. Як я не намагалася вимазати олівцем руки й тримати їх по можливості під столом, навряд чи могли ці добродії не звернути увагу на їх слабкість, якби вони не були захоплені один — пляшкою, інший — своєю балаканиною. Тепер нам було б найрозсудливіше зникнути й вирушити на ночівлю до іншого постоялого двору. Мені якось не по собі із цими новими знайомими, що немов переслідують нас по п'ятах.
— Що ви! — вигукнув Йосиф. — Соромно піти, навіть не попрощавшись і не подякувавши такій гарній людині й, можливо, знаменитому професору. Хто знає, чи не розмовляли ми із самим великим Ґассе!
— Ручаюся, що ні, і якби ви не були напідпитку, то помітили б, які вульгарні загальні фрази говорив він про музику. Великі вчителі так не міркують. Ні, це який-небудь другорядний музикант із оркестру, добрий хлопець, базіка й чималий п'яниця. Не знаю чому, але по його фізіономії мені здається, що він ніколи не грав ні на чому іншому, крім мідних інструментів, а його косий погляд немов шукає капельмейстера.
— Нехай він валторніст або другий кларнетист, а все-таки він приємний співрозмовник! — вигукнув, заходячись од сміху, Йосиф.
— Зате от про вас цього ніяк не можна сказати, — мовила з деяким роздратуванням Консуело. — Протверезіться, попрощаємося з ними й підемо.
— Дощ ллє як із відра; чуєте, як він стукає у вікна?
— Сподіваюся, ви не маєте наміру заснути за цим столом, — сказала Консуело, розштовхуючи Йосифа, щоб той не спав.
У цю хвилину до кімнати повернувся Мейєр.
— От тобі й раз! — весело вигукнув він. — Я розраховував тут переночувати й завтра виїхати до Шамба, а друзі змушують мене повернутися назад, запевняючи, начебто я їм необхідний для якихось справ у Пассау. Доводиться поступитись. І позаяк мені потрібно відмовитися від задоволення відвезти вас до Дрездена, так дозвольте, діти мої, дати вам добру пораду: скористайтеся з нагоди. Я, як і раніше, зможу виділити вам два місця у своєму екіпажі, тому що ці добродії поїдуть в іншому. Завтра вранці ми будемо в Пассау, — це всього
