Консуело - Жорж Санд

Ніколи було втрачати часу на міркування, і Йосиф поклався на інтуїцію Консуело. Умить спустилися вони з пагорба й ледь встигли добратися до перших заростей, як почули біля узлісся голоси своїх переслідувачів. Цього разу вони вже не відгукнулись, а лише дужче кинулися бігти під захистом дерев і чагарників, поки аж наткнулися на струмок із крутими берегами, якого не було видно з-за дерев. Довга дошка слугувала кладкою через нього. Втікачі перебралися по ній, а потім кинули дошку У воду.

Опинившись на іншому березі, вони продовжували спускатись уздовж струмка, увесь час під прикриттям густої рослинності. Не чуючи більше голосів, вони вирішили, що переслідувачі або втратили їх з очей, або, не сумніваючись більше щодо їхніх намірів, вишукують спосіб заскочити їх зненацька. Та незабаром берегові зарості скінчились, і вони зупинилися, боячись, що їх помітять. Йосиф обережно висунув голову крізь останні кущі й побачив одного з розбійників на варті біля узлісся, а іншого (імовірно, то був синьйор Пістолет, у чиїй жвавості вони вже пересвідчилися) біля підніжжя пагорба, неподалік од річки. У той час як Йосиф вивчав розташування супротивника, Консуело рушила в бік дороги й майже відразу повернулася до свого супутника.

— Екіпаж, — мовила вона, — ми врятовані! Необхідно добратися до нього раніше, ніж наш переслідувач здогадається переправитися через струмок.

Вони побігли до дороги навпростець, незважаючи на те, що їхній шлях пролягав по відкритій місцевості. Екіпаж учвал мчав їм назустріч.

— О боже мій! — вигукнув Йосиф. — Що, коли це екіпаж їхніх спільників?

— Ні, — відповіла Консуело, — це карета шестериком, із двома форейторами та двома машталірами. Говорю тобі, ми врятовані, ще трошки мужності!

Дійсно, треба було якомога скоріше дістатися дороги: синьйор Пістолет помітив їхні сліди на піску біля струмка. Він був сильний і швидкий, як дикий кабан. Сліди миттю привели його до паль, на яких раніше лежала дошка. Угадавши хитрість утікачів, він уплав перебрався через струмок, розшукав на іншому березі сліди й тепер уже подався через кущі. Тут він побачив утікачів, що пробиралися серед заростей вересу… але побачив також і карету. Він зрозумів їхній намір і, не маючи можливості перешкодити його здійсненню, знову сховався в кущі й став чекати.

Крик двох молодих людей, прийнятих спершу за жебраків, не зупинив карети. Мандрівники кинули кілька дрібних монет, а супроводжуючі їх форейтори, бачачи, що наші втікачі, замість того щоб їх підняти, продовжують бігти до дверцят карети, понеслися від них навскач, намагаючись позбавити своїх панів такої настирливості. Консуело, засапавшись і знемагаючи (як зазвичай трапляється перед досягненням мети), не в змозі була вимовити жодного звуку, а тільки продовжувала бігти за вершниками, із благанням простягаючи до них руки. Йосиф же, вчепившись за дверцята карети, ризикуючи зірватися й бути розчавленим, кричав переривчастим голосом:

— Допоможіть! Допоможіть! За нами погоня! Грабіжники! Розбійники!

Одному з двох мандрівників, що сиділи в кареті, нарешті вдалося розібрати ці уривчасті слова. Він подав знак форейторові, і той зупинив машталірів. Одразу Консуело випустила вуздечку іншого форейтора, за яку, незважаючи на біг коня й хлист, що загрожував їй, вона було вхопилась, і підійшла до Йосифа. Лице її, збуджене бігом, вразило мандрівників, і вони почали переговори.

— Що це значить? — запитав один із них. — Нова манера випрошувати милостиню? Вам подали, чого ж вам іще треба? Чому ви не відповідаєте?

Консуело, здавалося, готова була сконати. Йосиф, ледве відсапуючись, міг тільки вимовити:

— Урятуйте нас! Урятуйте! — і вказав на ліс і на пагорб, не в змозі додати жодного слова.

— Вони схожі на загнаних на полюванні лисиць, — зауважив інший мандрівник, — почекаємо, поки вони трохи віддихаються.

І обидва розкішно вдягнені вельможі подивилися на них із холоднокровною посмішкою, що була таким контрастом у порівнянні зі збудженим станом утікачів. Нарешті Йосифу вдалося вимовити ще раз: «Грабіжники, убивці». Негайно ж знатні мандрівники наказали відчинити дверцята карети й, ставши на підніжку, оглянули околицю, дивуючись, що не бачать нічого, що виправдовувало б такий переполох. Розбійники поховались, і навкруги все було безлюдно й безмовно. Тут Консуело, опанувавши себе, заговорила, зупиняючись після кожної фрази, щоб відсапатися.

— Ми бідні мандрівні музиканти, — почала вона. — Нас захопили незнайомі нам люди, які під виглядом послуги запропонували сісти до них в екіпаж і везли нас усю ніч. На світанку ми помітили, що нас обманюють і везуть на північ, замість того щоб рухатися до Відня. Ми хотіли було тікати, але вони пригрозили нам пістолетом. Нарешті вони зробили привал у тому лісі. Ми від них утекли й помчали назустріч вашому екіпажу. Якщо ви нас тепер покинете, ми загинули: вони за два кроки від дороги, один тут — у кущах, інші в лісі.

— Скільки ж їх? — запитав форейтор.

— Друже мій, — по-французькому відповів йому той із мандрівників, що стояв на підніжці й до якого звернулася Консуело, тому що він був ближче за інших, — вас зовсім не стосується, скільки їх. Дивне питання! Ваш обов'язок — битися, коли я вам накажу, а рахувати ворогів я вас зовсім не вповноважую.

— Ви справді хочете розважитися бійкою? — запитав по-французькому другий вельможа. — Але пам'ятайте, бароне, на це треба час.

— Часу треба небагато, а кістки ми розімнемо. Хочете приєднатися до мене, графе?

— Певно, якщо це вас забавляє. — І граф із величною безтурботністю взяв в одну руку шпагу, а в іншу два всипані коштовним камінням пістолети.

— О, добродії, ви дієте прекрасно! — вигукнула Консуело, забувши на хвилину в запалі збудження свою скромну роль і потискуючи обома руками руку графа.

Граф, здивований такою фамільярністю якогось нікчемного хлопчиська, з гидливою посмішкою подивився на свій рукав, струснув його і з презирством повільно перевів погляд на Консуело, а та не могла не посміхнутися, згадавши, з яким запалом граф Дзустіньяні й інші знатні венеціанці в колишні часи домагалися милості поцілувати ту саму руку, чий потиск здався зараз настільки образливим. Чи відбилася в цю хвилину на обличчі Консуело спокійна, скромна гордість, що настільки суперечила її вбогому вигляду, чи її вишукана мова, що вказувала на приналежність до вищого світу, змусили припустити в ній переодягненого юного дворянина, чи, нарешті, інстинктивно відчулася принадність її статі, та тільки вираз обличчя графа раптом одразу змінився, і він посміхнувся їй уже не презирливо, а ласкаво. Граф був іще молодий, гарний, і зовнішність його могла б здатися сліпучою, якби не перевершував його барон молодістю, правильністю рис обличчя й ставністю постаті. Обоє, як говорила поголоска, були прегарними чоловіками свого часу.