Консуело - Жорж Санд
— Нехай буде вам відомо, юначе, — мовив барон із трохи іронічною пихатістю, — що його величності невідомі способи дій, він знає тільки результати їх.
— І він користується ними, не піклуючись про інше, — у тон йому з нестримним обуренням зауважила Консуело. — О! Я прекрасно знаю, пане бароне, королі ніколи не бувають винуваті, вони не винні ні в чому, що робиться їм на догоду!
— А шалапут не такий дурний! — сміючись, вигукнув граф. — Але будьте обережні, мій милий маленький барабанщику, і не забувайте, що говорите в присутності старшого офіцера полку, куди ви мусили, очевидно, потрапити.
— Я вмію мовчати, пане графе, і ніколи не ставлю під сумнів скромність інших.
— Чуєте, бароне. Він обіцяє вам мовчати, а ви й не помишляли просити його про це. Ну, справді, чарівний хлопчик!
— І я цілковито покладаюся на нього, — мовив барон. — Графе, — вів далі він, — вам би варто було завербувати його й запропонувати в пажі її високості.
— Готовий, якщо він згодний, — сміючись, сказав граф. — Хочете зайняти цю посаду, набагато більш приємну, ніж прусська служба? Так, дитя моє, тут не доведеться ні дути в мідні труби, ні відбивати на барабані збір, ні діставати удари шпіцрутенами, ні їсти хліб із товченої цегли, а тільки підтримувати шлейф і носити віяло прекрасної дами, жити в чарівному замку, брати участь в іграх і веселощах і виступати в концертах, що не поступаються концертам Фрідріха. Що? Вас це не спокушає? Чи не сприймаєте ви мене, бува, за другого Мейєра?
— А хто ж ця велична й чарівна дама? — запитала, всміхаючись, Консуело.
— Маркграфиня-вдова Байрейтська, княгиня Кульмбахська, а нині моя прославлена дружина й володарка замку Росвальд у Моравії, — відповів граф Ґодіц.
Багато разів доводилося чути Консуело розповіді каноніси Вінцеслави фон Рудольштадт про генеалогію, шлюби й усякі події в князівських і аристократичних родах, великих і малих, як Німеччини, так і сусідніх із нею держав. Деякі з біографій вразили Консуело, і серед них була біографія графа Ґодіца-Росвальда, найбагатшого моравського вельможі. Вигнаний і знедолений батьком, обурений його розпустою, граф-авантюрист був відомий усім європейським дворам; нарешті він став обер-шталмейстером і коханцем маркграфині-вдови Байрейтської, потім таємно обвінчався з нею й відвіз її спочатку до Відня, а потім до Моравії; тут він успадкував статок батька, і його дружина виявилася власницею величезного багатства. Каноніса часто поверталася до цієї історії, вважаючи її досить скандальною, через те, що маркграфиня була можновладною принцесою, а граф — звичайним дворянином. Для неї це був привід обрушитися на нерівні шлюби й на шлюби по любові. Консуело, прагнучи зрозуміти кастові забобони дворянства й познайомитися з ними, робила висновки із цих розповідей і не забувала їх. Коли граф Ґодіц уперше назвав себе, їй одразу здалося, що з його ім'ям у неї пов'язані якісь неясні спогади; тепер же перед нею чітко постали всі обставини життя й романтичного шлюбу знаменитого авантюриста. Але про барона фон Тренка їй ніколи не доводилося чути. Тоді тільки починалася його нашуміла опала, і йому не дано було вгадати своє жахливе майбутнє. Отже, вона слухала розповіді графа, який не без хвастощів змальовував картину свого багатства. Буваючи при дворах, у маленьких і гордовитих герцогствах Німеччини, де з нього з презирством насміхалися, Ґодіц не раз червонів, відчуваючи, що на нього дивляться як на бідняка, що розбагатів завдяки дружині. Успадкувавши величезні маєтки, хвастаючись царською розкішшю свого моравського графства, він відтепер уважав честь свою відновленою й полюбляв підкреслювати свої нові переваги на заздрість дрібним володарям, біднішим, аніж він. Сповнений уваги й найніжнішої дбайливості до маркграфині, він, одначе, не вважав необхідною бездоганну вірність стосовно дружини, що була набагато старша за нього. А принцеса — чи тому, що вона відзначалася стійкістю поглядів і витонченим тактом, який був властивий її епосі й змушував заплющувати очі на багато чого, чи тому, що вважала неможливим, аби звеличений нею чоловік міг коли-небудь помітити зів'янення її краси, — не перешкоджала його пригодам.
Проїхавши кілька миль, подорожани зробили привал у містечку, де заздалегідь усе було приготовлено для прийому знатних гостей. Консуело і Йосиф, вийшовши з карети, хотіли тут попрощатися зі своїми рятівниками, але ті не погодилися, посилаючись на можливість нових зазіхань на них із боку вербувальників, що снують у цій місцевості.
— Ви не знаєте, — сказав їм Тренк (і він анітрошки не перебільшував), — до чого спритне й страшне це поріддя. Хоч би в яке місце освіченої Європи ви потрапили, якщо ви бідні й беззахисні, якщо ви фізично сильні або у вас є які-небудь обдаровання, — ви ризикуєте потрапити в лабети цих шахраїв і ґвалтівників. Їм відомі всі переходи через кордон, усі гірські стежки, всі путівці, всі підозрілі кубла, всі мерзотники, на підтримку й допомогу яких вони можуть розраховувати у разі потреби. Вони знають усі мови, всі говірки, тому що всюди побували й перепробували всі професії. Вони незрівнянно правлять кіньми, бігають, плавають, перестрибують через прірви, як справжні бандити. Вони майже всі поголовно сміливці, не знають утоми, спритні, безсоромні, мстиві, промітні й жорстокі. Це нелюди роду людського; ось із таких покидьків військова організація покійного короля Вільгельма Товстого[196] й набрала найцінніших агентів своєї могутності, кращих стовпів дисципліни. Вони наздоженуть дезертира в нетрях Сибіру, вирушать розшукувати його під кулями ворожого війська — винятково заради задоволення приправлять його назад до Пруссії, щоб там його повісили для науки іншим. Вони витягли з вівтаря священика, що служив обідню, тільки тому, що він був зростом п'ять футів і десять дюймів; викрали лікаря в дружини великого курфюрста; неодноразово доводили до люті старого маркграфа Байрейтського, викрадаючи його полк, що складається із двадцяти — тридцяти солдатів, причому він не наважувався навіть відкрито висловити своє обурення; вони перетворили на довічного солдата французького дворянина, що їхав кудись під Страсбург на побачення з дружиною й дітьми; хапали підданих цариці Єлизавети, уланів маршала Саксонського[197], пандурів[198] Марії-Терезії, угорських магнатів, польських вельмож, італійських співаків і, нарешті, жінок усіх національностей — цих нових сабінянок[199], яких вони силоміць видавали заміж за солдатів. Вони беруть усе, що попадеться; крім щедрої платні й дорожніх витрат, вони одержують відому премію з кожної голови, так ні, що я говорю, — з кожного дюйма зросту.
— Так, — мовила Консуело, — вони постачають людське м'ясо по стільки-то за унцію! Ах, ваш великий король — справжнє страховисько! Але будьте певні, пане бароне, можете говорити вільно: ви
