Консуело - Жорж Санд

— Чому ж, пане?

— Та тому, що голос ваш якщо вже не почав, то незабаром почне ламатися; скільки вам років — чотирнадцять, п'ятнадцять, не більше?

— Так, близько цього.

— Ну, так не мине й року, як ви заспіваєте жабою, і далеко ще не відомо, чи обернетеся ви знову на солов'я. Для хлопчика завжди небезпечний перехід від дитинства до юності, — іноді буває так: виросте борода, а голос пропаде. На вашому місці я вчився б на флейті, з нею завжди заробиш на шматок хліба.

— Там видно буде.

— А ви, шановний, граєте тільки на скрипці? — звернувся пан Мейєр до Йосифа по-німецькому.

— Пробачте, пане, — відповів Йосиф, у свою чергу переймаючись довірою до доброго Мейєра, що зовсім не збентежив Консуело, — я граю потрошку на кількох інструментах.

— На яких же, приміром?

— На клавесині, арфі, флейті — потроху на всіх пробую грати, тільки-но випадає нагода повчитися.

— Із такими талантами ви зовсім даремно блукаєте великими дорогами — це тяжке ремесло. Товаришеві вашому, що й молодший і слабкіший за вас, це зовсім не під силу — він уже кульгає.

— Ви це помітили? — сказав Йосиф, який теж прекрасно бачив, що супутниця його накульгує, хоча вона й не зізнавалася, що ноги в неї опухли й болять.

— Я добре бачив, з якими труднощами він допхався до човна, — сказав Мейєр.

— Що поробиш, пане! — мовив Гайдн, приховуючи під виглядом філософської байдужості свою прикрість. — Народжуєшся ж не тільки для благ, і коли доводиться страждати — страждаєш!

— А хіба не можна жити і щасливіше й пристойніше, улаштувавшись на одному місці? Неприємно, що такі розумні й скромні юнаки, якими ви мені здаєтеся, займаються бродяжництвом. Повірте людині, у якої є діти і яка, цілком імовірно, ніколи більше не зустрінеться з вами, друзі мої. Таке життя, сповнене пригод, убиває й розбещує людину. Запам'ятайте мої слова.

— Спасибі за добру пораду, пане, — мовила, ласкаво усміхаючись, Консуело, — можливо, ми нею скористаємося.

— Нехай почує вас Господь, мій маленький гондольєре, — сказав пан Мейєр Консуело, що машинально, за народною венеціанською звичкою, схопила весло й почала ним гребти.

Човен пристав до берега, зробивши досить великий гак через швидкий плин. Пан Мейєр приязно попрощався з молодими музикантами, побажавши їм доброго шляху, а його мовчазний супутник розплативсь із човнярем, не дозволивши молодим людям заплатити за себе. Чемно подякувавши своїм супутникам, Консуело та Йосиф почали підніматися стежкою, що вела до гір, тоді як обидва незнайомці пішли в тому ж напрямку, тримаючись низького берега ріки.

— Цей пан Мейєр, здається, гарна людина, — мовила Консуело, востаннє глянувши на нього зверху, коли той уже зникав з очей. — Упевнена, що він прекрасний батько.

— Він допитливий і балакучий, — зауважив Йосиф, — я дуже радий, що ви позбулися його розпитувань.

— Він говіркий, як усі люди, що багато подорожують. Судячи з того, з якою легкістю він володіє різними говірками, цей Мейєр справжній космополіт. Звідки він може бути родом?

— Вимова в нього саксонська, хоча й нижньоавстрійською говіркою він розмовляє дуже добре. Мені здається, він із Північної Німеччини, певно — пруссак.

— Тим гірше для нього; не люблю пруссаків, а короля Фрідріха[189], після всього, що я про нього чула в замку Велетнів, люблю ще менше, ніж його народ.

— У такому разі ви добре будете почуватись у Відні: у войовничого короля-філософа там немає прихильників ні при дворі, ні серед населення.

Розмовляючи таким чином, вони добулися до лісової хащі й пішли стежками, які то губилися серед сосон, то звивалися по схилу гірського амфітеатру. Консуело визнала ці Герцинські Карпати скоріше гарними, ніж величними. Вона багато разів подорожувала в Альпах і тому аж ніяк не приходила від навколишнього в захват, як Йосиф, що вперше бачив такі високі гори. І якщо в юнаку все викликало захоплення, то супутниця його була більш схильна до мрійливості. До того ж Консуело в той день відчувала велику втому й робила величезні зусилля, щоб приховати це, боячись засмутити Йосифа, який і без того занадто турбувався через неї.

Вони поспали кілька годин, а потім, перекусивши й позаймавшись музикою, перед заходом сонця знову вирушили в дорогу. Але незабаром Консуело була змушена зізнатися, що нічний перехід їй не під силу; хоча вона, подібно до героїнь ідилій, довго занурювала свої витончені ніжки в кристальні струмені джерела — ніщо не допомагало, п'яти були занадто зранені камінням. На лихо, місцевість виявилася зовсім пустельною — ні хатини, ні монастиря, ні куреня. Йосиф впав у відчай. Було занадто холодно, щоб ночувати просто неба. Нарешті крізь вузький прохід між двома пагорбами вони побачили біля підніжжя протилежного схилу вогники. Долина, куди вони спустилися, розташована була вже в Баварії, але місто, що виднілося, було набагато далі, ніж вони припускали, і засмученому Йосифу здавалося, що з кожним кроком місто все більше відсувається від них. На довершення нещастя хмари заволокли все небо й незабаром зарядив дрібний холодний дощ. Дощова завіса зовсім сховала вогники від поглядів наших подорожан, так що, спустившись не без труднощів і ризику до підніжжя гори, вони не знали, куди йти. Дорога, на щастя, виявилася досить рівною, і вони продовжували, ввесь час спускаючись, плентатись по ній, як раптом почули шум зустрічного екіпажа. Йосиф, не вагаючись, окликнув проїжджаючих, аби з'ясувати, що це за місцевість і де тут можна знайти притулок.

— Ви хто такі? — пролунав йому у відповідь грубий голос, і слідом за цим почувся звук зведеного курка. — Геть! А то розкраю череп!

— Нас нема чого боятися, — відповів Йосиф, не бентежачись, — подивіться самі: перед вами двоє дітей, які просять лише вказати їм дорогу.

— Еге! — вигукнув інший голос, у якому Консуело зараз же впізнала голос ласкавого пана Мейєра. — Та це ж мої ранкові юні шибеники! Впізнаю вимову старшого. І ви теж тут, гондольєре? — додав він по-венеціанськи, звертаючись до Консуело.

— Так, — відповіла вона також по-венеціанськи. — Ми заблукали і просимо вас, добрий пане, вказати нам замок або стайню, де ми могли б прихиститися. Скажіть нам, якщо знаєте.

— Ех, бідні мої хлопці, — відповів Мейєр, — ви щонайменше за дві милі від будь-якого житла. У цих горах вам не знайти й собачої будки. Але мені жаль вас, сідайте до мене в екіпаж; я можу без особливого збитку для себе дати вам два місця. Ну, не церемоньтеся ж, залазьте!

— Ви, справді, занадто добрі, пане, — сказала Консуело, розчулена привітністю цієї гарної людини, — але ж ви їдете на північ, а нам треба до Австрії.

— Ні, я їду