Консуело - Жорж Санд
«О! Мій учителю Порпоро, де ви? — подумки вигукнула вона. — Лише ви один могли б урятувати мене, вам одному відома моя недуга й небезпека, що загрожує мені. Тільки ви, різкий, суворий, недовірливий, як батько й друг, змогли б урятувати мене від падіння в безодню, куди я лечу. Але хіба навколо мене немає друзів? Хіба граф Християн не батько мені? Хіба не була б матір'ю для мене каноніса, якби мала я мужність не звертати уваги на її забобони й розкрити їй своє серце? А Альберт, хіба він не опора моя, не брат, не чоловік, якби я погодилася тільки вимовити одне слово? Так! Він може бути моїм рятівником, а я боюся його, відштовхую!.. Треба піти до них, — подумки додала вона, підводячись й у хвилюванні зробивши кілька кроків по кімнаті, — мені потрібно з'єднати свою долю з ними, я маю шукати в них захисту, сховатися під крильми цих ангелів-хранителів. Тут живуть спокій, гідність, честь; приниження й розпач чекають мене біля Андзолето. О так! Треба йти до них, покаятися в тому, що сталося цього страшного дня; треба розповісти про все, що діється в мені, аби вони могли врятувати, захистити мене від мене самої. Треба зв'язати себе з ними клятвою, треба вимовити це страшне «так», що поставить нездоланну перешкоду між мною й моїм мучителем. Іду до них!..»
Одначе, замість того щоб іти, вона безсило впала на стілець і в розпачі заридала над своїм втраченим спокоєм, над своєю подоланою силою.
«Але як, — говорила вона собі, — як іти до них із новою неправдою, як пропонувати їм розпусницю, дружину-перелюбницю?! Адже насправді я розбещена в душі, і на вустах моїх, які вимовили б обітницю незмінної вірності найчеснішому з людей, горить іще поцілунок іншого, а серце моє калатає нечистою радістю при одному спогаді про нього. Ах! Адже й моя любов до нікчемного Андзолето змінилась, як і він сам. Це вже не та спокійна, свята любов, з думкою про яку я безтурботно засинала під крилами матері, розпростертими у високості небес. Це пристрасть — настільки ж бурхлива й низька, як і той, хто збудив її в мені. У душі моїй не залишилося вже нічого великого, правдивого. Із сьогоднішнього ранку я брешу самій собі так само, як брешу іншим. Як же мені тепер не брехати? Тут чи вдалині — Андзолето завжди буде переді мною. Одна думка про завтрашню розлуку болісна для мене, і в обіймах іншого я буду марити тільки про нього. Що ж робити, як бути?»
А час ішов — і страшенно швидко й страшенно повільно.
«Ми зустрінемося, — говорила вона собі, — я скажу йому, що ненавиджу, зневажаю його, що не хочу більше його бачити. Але ні, я знову брешу: я нічого не скажу, а якщо в мене вистачить духу сказати, то я зараз же відмовлюся від своїх слів. Я навіть не впевнена, що збережу цнотливість, — Андзолето вже не вірить у неї й може поставитися до мене нешанобливо. Та і я сама більше не вірю в себе, не вірю ні в що, я здатна віддатися йому під впливом страху, але не через слабкість. О! Краще вмерти, ніж втратити до себе повагу, коли хитрість і розпуста восторжествують над прагненням до святості, над шляхетними намірами, вкладеними в мене Богом!»
Вона підійшла до вікна, і їй спало на думку кинутися вниз, аби смерть позбавила її безчестя, що мовби вже торкнулось її.
Борючись із цією похмурою спокусою, вона шукала шляхів до порятунку. Власне кажучи, їх вистачало, та їй здавалося, що всі вони спричиняють іншу небезпеку. Насамперед вона зачинила на засув двері, у які міг увійти Андзолето. Але вона лише наполовину знала цього холодного егоїста й, маючи докази його фізичної хоробрості, не підозрювала, що він зовсім позбавлений мужності моральної, коли людина готова йти на смерть заради задоволення своєї пристрасті. Вона думала, що він одважиться прийти до неї, буде домагатися пояснення, може навіть підняти шум, а тим часом досить було найменшого шереху, щоб привернути увагу Альберта. У стіні суміжної кімнати, як майже в усіх приміщеннях замку, були потайні сходи, що вели на нижній поверх і виходили біля самісіньких покоїв каноніси. Це був єдиний притулок, де дівчина могла сховатися від безрозсудної зухвалості Андзолето. Якби вона зважилася на цей крок, їй довелося б у всьому покаятися й навіть зробити це заздалегідь, аби не подати приводу до скандалу, який з переляку легко могла роздути предобра Вінцеслава. Залишався ще сад, але, якби з'явився там Андзолето, — а він, очевидно, вже добре вивчив увесь замок, — це значило б прямо йти на загибель. Обмірковуючи все це, Консуело побачила зі свого вікна, що виходило на задній двір, світло біля стаєнь; розгледіла вона там і чоловіка: не будячи інших служників, то входячи, то виходячи із дверей, він, здавалося, готувався до від'їзду. По одягу вона впізнала в ньому провідника Андзолето, що сідлав за його наказом коней. Побачила вона також світло в сторожа звідного мосту й не без підстави подумала, що той був попереджений провідником про від'їзд, хоча точний час іще не було призначено. Поки Консуело спостерігала за тим, що відбувалося біля стайні, перебираючи подумки тисячі припущень і проектів, їй спав на думку доволі дивний і дуже сміливий план. Завдяки йому зникала необхідність прийняти те або інше крайнє рішення, що так жахало її, і в той же час у її житті відкривалися нові перспективи, — ось чому план цей здався їй справжнім одкровенням згори. Їй ніколи було зупинятися ні на способах здійснення цього плану, ні на його наслідках. Здавалося, саме провидіння подбало про те, щоб вона могла втілити його в життя, а наслідків вона сподівалась уникнути. І Консуело взялася за нижченаведений лист, страшенно поспішаючи, що легко можна собі уявити, адже на годиннику замку вже пробило одинадцять:
«Альберте! Я змушена виїхати. Люблю Вас усією душею. Ви це знаєте, але в мені живуть суперечливі, бентежні почуття, я терзаюся й не в змозі пояснити це ні Вам, ні собі самій. Якби Ви були зі мною в цю хвилину, я сказала б, що вручаю себе Вам, даю змогу Вам піклуватися про моє майбутнє, згодна бути Вашою дружиною, можливо, навіть сказала б Вам, що хочу цього. Однак я обдурила б Вас
