Консуело - Жорж Санд

мовою, заведеною при дворі й у добре вихованому товаристві, проте не пропускає жодного зі сказаних ним італійських слів, Андзолето почав без угаву базікати, раз у раз прикладаючись до доброго угорського вина; він не побоювався, що вино подіє на нього, бо звик до найміцніших напоїв, одначе прикидався, начебто цілком перебуває під впливом пекучих винних парів, бажаючи виставити себе затятим п'яницею. План його вдався щонайкраще. Граф Християн, який спершу поблажливо сміявся над його блазнівськими витівками, незабаром став тільки удавано посміхатись, і йому потрібно було викликати на допомогу всю свою світську ввічливість, усе своє батьківське почуття, щоб не поставити на місце нестерпного майбутнього шурина свого шляхетного сина. Капелан не раз в обуренні підстрибував на стільці, бурмочучи по-німецькому щось на зразок заклинання проти бісів. Трапеза в результаті вийшла для нього вкрай невдалою, — ніколи в житті його травлення так не страждало. Каноніса слухала всі непристойності гостя із стриманим презирством і злостивим задоволенням. При кожній новій нісенітниці, яку вирікав Андзолето, вона поглядала на брата, немов брала його у свідки, а добродушний Християн опускав голову, силкуючись яким-небудь, не завжди вдалим, зауваженням відвернути увагу слухачів. Тоді каноніса кидала оком на Альберта, але Альберт був незворушний, — здавалося, він не бачить і не чує свого невгамовного, веселого гостя.

Із усіх присутніх найдужче за всіх пригнічена була, безсумнівно, Консуело. Спочатку вона вирішила, що розбещеність і цинізм Андзолето, яких вона раніше в ньому не помічала, є наслідком його розпусного життя, адже ніколи він не поводився так у її присутності. Дівчина була настільки вражена, настільки обурена, що хотіла навіть устати з-за столу, як раптом здогадалася: все це не що інше, як військова хитрість, — і до неї відразу повернулася холоднокровність, яка настільки гармоніювала з її незіпсованістю й почуттям гідності. Вона не прагнула проникнути ні в таємниці, ні у взаємини цієї родини, щоб інтригами завоювати пропоноване їй Альбертом становище. Це становище ні на хвилину не засліпило її, і вона в глибині душі усвідомлювала, наскільки несправедливими є обвинувачення, що зводить на неї каноніса. Вона знала, вона прекрасно бачила, що любов Альберта, довіра його батька вище цих нікчемних випробувань. Презирство, навіюване їй Андзолето, що виявився таким ницим і злісним у своїй помсті, додало їй сили. Очі її тільки раз зустрілися з очима Альберта, й вони зрозуміли одне одного. Консуело сказала: «Так», а Альберт відповів: «Незважаючи ні на що!»

— Почекай радіти, ти ще в мене поскачеш, — прошепотів своїй сусідці Андзолето, що перехопив і витлумачив цей погляд по-своєму.

— Ви дуже доброзичливі, дякую вам, — відповіла Консуело.

Вони перемовлялися крізь зуби зі швидкістю, властивою венеціанській говірці, для якої така характерна велика кількість голосних і еліпсів, що італійці Рима й Флоренції самі попервах ледве її розуміють.

— Я визнаю, що в цю хвилину ти ненавидиш мене, — говорив Андзолето, — і уявляєш, що ненавидітимеш вічно, але все-таки тобі від мене не втекти.

— Ви занадто рано відкрили свої карти, — сказала Консуело.

— Але не занадто пізно, — заперечив Андзолето. — Зробіть милість, благочестивий отче, — звернувся він до капелана, штовхнувши його під лікоть так, що той пролив на свої брижі половину вина, яке підносив до рота. — Лийте сміливіше це славне винце, воно настільки ж корисне для душі й тіла, як вино святої обідні!

— Ваша ясновельможносте, — звернувся він до старого графа, простягаючи келих, — у вас ліворуч, біля самого серця, стоїть у запасі флакончик із жовтого кришталю, що горить, як сонце. Упевнений, що варто мені випити лише краплю цього нектару, і я перетворюся на напівбога.

— Бережіться, дитя моє, — мовив граф, поклавши худу руку в перснях на грановане горлечко графина, — старече вино часом сковує вуста молодим.

— Від злості ти стала гарна, як бісеня, — зауважив Андзолето своїй сусідці чистою італійською мовою, щоб усі його зрозуміли. — Ти нагадуєш мені Дияволицю з опери Ґалуппі, яку ти так чудово зіграла торік у Венеції. Послухайте, ваша ясновельможносте, — звертаючись до графа, сказав він, — довго ви маєте намір тримати у вашій визолоченій, оббитій шовком клітці мою сестрицю? Попереджаю вас: вона пташка співоча, а птаха, якій не дають співати, незабаром втрачає оперення. Я розумію, що вона щаслива тут, але високоповажна публіка, яку вона звела з розуму, наполегливо вимагає її повернення. Що стосується мене, то дайте мені ваше ім'я, ваш замок, усе вино вашого підвалу з вашим найповажнішим капеланом на додачу, я нізащо не погоджуся розстатися з моїми театральними лампами, моїми котурнами, моїми руладами.

— Ви, значить, також актор? — сухо, з холодним презирством запитала каноніса.

— Актор, блазень, до ваших послуг, illustrissima[172], — нітрохи не бентежачись, відповідав Андзолето.

— І в нього є талант? — запитав у Консуело старий граф Християн із властивим йому м'яким, добродушним спокоєм.

— Ніякого, — мовила Консуело, з жалем дивлячись на свого супротивника.

— Якщо це так, то ти себе ж ганьбиш, — сказав Андзолето, — адже я твій учень. Одначе, сподіваюся, — вів далі він по-венеціанськи, — у мене вистачить таланту, щоб змішати твої карти.

— Ви тільки собі цим зашкодите, — заперечила Консуело тією ж говіркою, — погані наміри забруднюють серце, а ваше серце втратить при цьому значно більше, ніж ви змусите втратити мене в серцях інших.

— Дуже радий бачити, що ти приймаєш мій виклик. Починай же, прекрасна войовнице! Хоч як опускаєте ви своє забрало, а я бачу в блиску ваших очей досаду й страх.

— На жаль! Ви можете прочитати в них тільки глибоку прикрість. Я думала, що зможу забути, які ви гідні презирства, а ви намагаєтеся мені це нагадати.

— Презирство й любов часто чудово вживаються.

— У низьких душах.

— У душах найбільш гордих; так було й буде завжди.

У таких пікіровках минув весь обід. Коли перейшли до вітальні, каноніса, що, очевидно, вирішила потішитися нахабністю Андзолето, попросила його що-небудь проспівати. Він не змусив себе просити і, з силою вдаривши нервовими пальцями по клавішах старого, деренчливого клавесина, заспівав одну із хвацьких пісень, які пожвавлювали інтимні вечері Дзустіньяні. Слова пісні були непристойні. Каноніса не зрозуміла їх — її забавляв запал, із яким співав Андзолето. Графа Християна не могла не вразити краса голосу співака й надзвичайна легкість виконання, і він наївно насолоджувався, слухаючи його. Після першої пісні він попросив Андзолето проспівати ще. Альберт, сидячи біля Консуело, нічого, здавалося, не чув, — він не проронив ані слова. Андзолето уявив, що молодий граф роздосадуваний і усвідомлює, що над ним нарешті взяли гору. Він забув про свій намір розігнати слухачів непристойними піснями; до того ж, бачачи, що завдяки наївності господарів або їхньому незнанню венеціанської