Консуело - Жорж Санд

Усі ці неясні видіння до того стомили її, що вона встала з постелі, аби їх позбутися. Почувши перший заклик дзвона, який сповіщав, що обід буде подано через півгодини, вона почала одягатися, продовжуючи думати все про те ж. Але дивна річ: уперше в житті вона з інтересом видивлялась у дзеркало, а своєю зачіскою й туалетом зайнялася набагато уважніше, ніж серйозними питаннями, що її хвилювали. Вона мимоволі чепурилась, їй хотілося бути гарною. І це непереборне кокетство прокинулося в ній не для того, щоб збудити пристрасть і ревнощі люблячих її суперників, — вона думала й могла думати тільки про одного з них. Альберт ніколи ні єдиним словом не згадав про її зовнішність. Охоплений своєю пристрастю, може, він вважав її навіть гарнішою, ніж вона була насправді. Але думки його були такі піднесені, а любов так велика, що він побоявся б осквернити її, глянувши на неї захопленими очима закоханого або допитливим оком артиста. Для нього вона була завжди огорнута хмарою, крізь яку погляд його не наважувався проникнути і яку його уява оточувала сліпучим ореолом. На зовнішні зміни він не звертав уваги: для нього вона завжди була однаковою. Він бачив її мертвотно блідою, висохлою, зів'ялою, в боротьбі зі смертю більше схожою на примару, ніж на жінку. Тоді уважно й із тривогою він шукав у її рисах лише більш або менш загрозливі симптоми хвороби, не помічаючи, що вона змарніла, що, може, вона здатна вселити жах або відразу. Коли ж до неї повернулися блиск і жвавість молодості, він навіть не помітив, втратила чи виграла від цього її зовнішність. Для нього вона й у житті й у смерті була ідеалом усього молодого, високого, ідеалом незрівнянної краси. От чому Консуело перед дзеркалом ніколи не думала про Альберта.

Зовсім інакше стояла справа з Андзолето. З якою безкінечною увагою він розглядав, вивчав її того дня, коли прагнув і не міг вирішити, гарна вона чи ні. Як відзначав він найменшу рисочку її зовнішності, найменше зусилля сподобатися йому. Як знав її волосся, руки, ноги, її ходу, кольори, які були їй до лиця, найменшу складку її одягу. І з якою палкою наснагою хвалив він її зовнішність, з якою млосною хтивістю дивився на неї! Цнотлива дівчина не розуміла тоді трепету свого серця. Вона не хотіла розуміти його й тепер, а тим часом знову відчувала його, і майже з тією ж силою, при думці, що зараз з'явиться перед Андзолето. Вона гнівалася на себе, червоніла від сорому й досади, намагалася наряджатися для одного Альберта — і все-таки вибирала й зачіску, і стрічки, і навіть погляди, які подобались Андзолето. «На жаль! На жаль! — думала вона, скінчивши одягатися й відриваючись од дзеркала. — Невже я дійсно можу думати тільки про нього й колишнє щастя має наді мною більше влади, ніж презирство до цього чоловіка та обіцянки нової любові? Хоч скільки я вдивляюся в майбутнє, без нього воно обіцяє мені тільки жах і розпач. Але яке було б це майбутнє з ним? Хіба я не знаю, що чудесні дні Венеції безповоротно промайнули, що цнотливість більше не житиме з нами, що душа Андзолето розбещена, пестощі його здатні тільки принизити мене, а моє життя було б щогодини отруєне соромом, ревнощами, страхом і каяттям?»

Прискіпливо та суворо розібравшись у собі, Консуело зрозуміла, що вона аж ніяк не помиляється відносно Андзолето й що від почуття до нього в ній не залишилося й сліду. Вона вже не любила його в сьогоденні, боялася й майже ненавиділа його, думаючи про майбутнє, яке могло б тільки ще більше розбестити його, але в минулому вона так його обожнювала, що в неї не було сил вирвати його ні зі свого життя, ні зі своєї душі. Тепер він був для неї мовби портретом, який нагадує кохану істоту й солодкі дні, і подібно до вдови, що тайкома від нового чоловіка милується зображенням його попередника, вона почувала, що померлий займає в її серці більше місця, ніж живий.

Розділ 60

Консуело була дівчиною розважливою і, маючи душу піднесену, розуміла, що почуття Альберта — щиріше, шляхетніше й цінніше за любов Андзолето. Тепер, коли обоє опинилися перед нею, вона було подумала, що здобула перемогу над своїм ворогом. Проникливий погляд Альберта, тривалий і міцний потиск його чесної руки красномовно свідчили про те, що молодий граф знає, чим скінчилась її розмова з графом Християном, і згодний з покірною вдячністю чекати на рішення своєї долі. Насправді, Альберт не сподівався дістати так багато, і навіть сама невизначеність цього рішення була йому солодка, тому що розвіяла побоювання, пов'язані із самовпевненою зарозумілістю Андзолето. Останній, навпаки, діяв надзвичайно самовпевнено. Здогадуючись приблизно про те, що відбувається навколо, він вирішив іти напролом, ризикуючи навіть бути викинутим за двері. Його розв'язні манери, іронічний, зухвалий погляд викликали в Консуело найглибшу відразу, а коли він з нахабним виглядом підійшов, маючи намір взяти її під руку, вона відвернулася й пішла до столу з Альбертом, який запропонував їй руку.

Як завжди, молодий граф сів навпроти Консуело, — старий Християн посадив її по ліву руку від себе, на місце, яке раніше займала Амалія. Замість капелана, що зазвичай сидів ліворуч од Консуело, каноніса запросила сісти між дівчиною й капеланом вигаданого брата; таким чином, Андзолето міг нашіптувати на вухо Консуело всякі ущипливі слова, а його зневажливі дотепи, як він і розраховував, викликали обурення старого священика.

План Андзолето був надзвичайно простий: він намагався збудити до себе ненависть, стати нестерпним для тих членів родини, що, як він відчував, були настроєні вороже до передбачуваного шлюбу; своїми кепськими манерами, фамільярним тоном, недоречними висловами він розраховував створити найогидніше уявлення про середовище та родичів Консуело. «Подивимося, — говорив він собі, — чи переварять вони «братика», якого я їм піднесу».

Андзолето, недовчений співак і посередній трагік, був природженим коміком. Він достатньо надивився на вищий світ і навчився наслідувати гарні манери та приємні розмови вихованих людей; але це могло тільки примирити канонісу з низьким походженням нареченої, а тому він удався до протилежної лінії поводження з тим більшою легкістю, що вона була йому набагато властивіша. Переконавшись у тому, що Вінцеслава, яка навмисно говорила тільки німецькою