Консуело - Жорж Санд

Кілька хвилин граф зберігав мовчання, потім, знову беручи руку Консуело у свою, він заговорив:

— Шляхетна відвертість ваших відповідей іще більше піднесла вас у моїх очах. Не думайте, що я задавав усі ці запитання задля того, аби, залежно від вашого народження та становища у світі, більше або менше поважати вас. Я хотів знати, чи побажаєте ви сказати мені правду, і цілком переконався у вашій щирості. Я безмежно вдячний вам за це й визнаю, що ви з вашим характером більш шляхетні, ніж ми з нашими титулами.

Консуело не могла не всміхнутися простодушності, з якою старий аристократ захоплювався тим, що вона, не червоніючи, відкрила йому те, чого вона зовсім не соромилась. Захоплення це говорило про залишок упертого забобону, з яким, мабуть, благородно боровся Християн, намагаючись перемогти його в собі.

— А тепер, дороге моє дитя, — вів далі він, — я запропоную вам іще більш делікатне запитання. Будьте поблажливі й пробачте мені мою сміливість.

— Не бійтеся нічого, пане графе, я відповім на все так само спокійно.

— Отож, дитя моє, ви незаміжня?

— Так, пане графе.

— І… ви не вдова? У вас немає дітей?

— Я не вдова, і в мене немає дітей, — відповіла Консуело, ледве стримуючись од сміху, бо не розуміла, до чого хилить граф.

— І ви ні з ким не зв'язані словом? — вів далі він. — Ви зовсім вільні?

— Пробачте, пане графе, я була заручена за згодою й навіть за наказом моєї вмираючої матері з юнаком, якого любила з дитинства й чиєю нареченою була до хвилини мого від'їзду з Венеції.

— Виходить, ви не вільні? — мовив граф із дивною сумішшю прикрості й задоволення.

— Ні, пане графе, я зовсім вільна, — відповіла Консуело. — Той, кого я любила, негідно зрадив мене, і я порвала з ним назавжди.

— Значить, ви його любили? — запитав граф після деякого мовчання.

— Так, усією душею, це правда.

— І… можливо, й тепер іще любите?

— Ні, пане графе, це неможливо.

— Вас аж ніяк не втішила б можливість бачити його?

— Бачити його було б для мене мукою.

— І ви ніколи не дозволяли йому?.. Він не насмілився… Але я боюся вас образити… Мабуть, ви подумаєте, що я хочу знати занадто багато…

— Я розумію вас, пане графе. Але раз уже я сповідаюся, то ви дізнаєтеся про мене зовсім усе і зможете самі судити, чи заслуговую я вашої поваги, чи ні. Він дозволяв собі дуже багато, але насмілювався лише на те, що дозволяла йому я сама. Так, ми часто пили з однієї чашки, відпочивали на одній і тій же лаві. Він спав у моїй кімнаті, поки я молилася, доглядав за мною під час моєї хвороби. Я нічого не боялася. Ми завжди були разом, любили одне одного, поважали, мали одружитись. Я заприсяглася моїй матері, що залишусь, як кажуть, «розсудливою дівчиною». Слова я дотримала, якщо бути розсудливою — значить вірити людині, що обманює тебе, і любити й поважати того, хто не заслуговує ні любові, ні поваги. І тільки коли він захотів стати більш аніж моїм братом, іще не зробившись моїм чоловіком, тільки тоді я почала захищатись. І тільки тоді, коли він зрадив мене, я зраділа, що зуміла так добре захистити себе. Цій безчесній людині нічого не варто стверджувати протилежне, але це не має великого значення для такої бідної дівчини, як я. Тільки б не сфальшивити під час співу, — більше від мене нічого не вимагається. Тільки б я могла із чистою совістю цілувати розп'яття, перед яким я заприсяглася матері бути цнотливою; а що подумають про мене інші — по правді сказати, мало мене обходить. У мене немає родини, якій довелося б червоніти за мене, немає рідних, немає братів, які могли б стати на мій захист…

— Як немає братів? Але ж один брат є?

Консуело хотіла було розповісти графові по секрету всю правду, але подумала, що з її боку буде неблагородно шукати в людини сторонньої захисту проти того, хто так неблагородно погрожував їй. Вона вирішила, що мусить знайти в собі досить твердості, щоб самій захистити себе й позбутись Андзолето. До того ж її великодушне серце не могло допустити, щоб чоловіка, якого вона колись так свято любила, було вигнано господарем із будинку. Хоч як би чемно граф Християн випровадив Андзолето і хоч як би був той винний перед нею, у неї не вистачило духу піддати його такому страшному приниженню, і вона лише відповіла на запитання старого, що взагалі дивиться на брата як на шибайголову й ніколи до нього не ставилась інакше як до дитини.

— Сподіваюся, він не негідник який-небудь? — запитав граф.

— Хто його знає, — відповіла вона. — Я намагаюся триматись від нього якнайдалі, наші характери, погляди на життя занадто різні. Ви, напевно, помітили, що я не дуже прагнула втримувати його тут.

— Нехай буде так, як ви цього хочете, дитя моє; я вважаю вас дуже розважливою. Тепер, коли ви розповіли мені все з такою шляхетною відвертістю…

— Пробачте, пане графе, я розповіла вам про себе не все, тому що ви не про все запитали. Мені невідомо, чому ви сьогодні робите мені честь цікавитися моїм життям. Я припускаю, що хтось, мабуть, відгукнувся про мене несприятливо й ви бажаєте знати, чи не безчестить моє перебування ваш будинок. Дотепер ви мене запитували про найповерховіші речі, і я вважала нескромним без вашого дозволу зайняти вас розповіддю про себе саму, але позаяк ви, очевидно, хочете дізнатися про все моє життя, то я мушу повідомити вас про одну обставину, яка, можливо, зашкодить мені у ваших очах. Я не тільки могла б присвятити себе театральній кар'єрі, як ви часто мені радили, але (хоча я вже не маю до театру ні найменшого потягу) в минулому сезоні я дебютувала у Венеції під ім'ям Консуело… Мене прозвали Zingarella, і вся Венеція знає моє лице й мій голос.

— Стривайте! — вигукнув граф, приголомшений цим новим відкриттям. — Так це ви те диво, що наробило стільки галасу у Венеції торік і про яке з таким захватом кричали італійські газети? Пречудовий голос і найбільший талант, якого не бувало на пам'яті людській…

— У театрі Сан-Самуеле, пане графе. Похвали ці, звичайно, дуже перебільшені, але незаперечний той факт, що я — та сама Консуело, що співала в декількох операх; словом, я акторка, або,