Консуело - Жорж Санд

— Незбагненно! І яка дивна доля! — мовив граф, поринаючи в роздум. — А чи говорили ви про це тут кому-небудь, окрім мене, дитя моє?

— Пане графе, я майже все розповіла вашому синові, не вдаючись тільки в ті подробиці, про які я зараз вам повідомила.

— Альбертові, виходить, відоме ваше походження, ваша колишня любов, ваша професія?

— Так, пане графе.

— Прекрасно, дорога синьйоро; не знаходжу слів, аби дякувати вам за дивну чесність, з якою ви поставилися до нас, і обіцяю, що вам не доведеться в ній каятись. А тепер, Консуело (так, так, тепер я пригадую, саме так називав вас із самого початку Альберт, говорячи з вами по-іспанськи), дозвольте мені зібратись із силами. Я занадто схвильований. Нам із вами, дитя моє, багато про що ще треба поговорити, і ви пробачите моє хвилювання перед таким важливим, рішучим моментом. Будьте ласкаві, почекайте мене тут одну хвилину.

Він вийшов, і Консуело, що стежила за ним поглядом, побачила крізь скляні двері, як старий увійшов до своєї молитовні й благоговійно опустився там на коліна.

Страшенно схвильована, вона губилася в здогадах, чим може скінчитися настільки врочисто почата розмова. Спершу їй спало на думку, що Андзолето, очікуючи її, вже зробив те, що погрожував зробити, — можливо, у бесіді з капеланом або з Гансом він говорив про неї таким тоном, що міг викликати занепокоєння та здивування її хазяїв. Але граф Християн не вмів прикидатись, а дотепер його поводження з нею, його слова говорили скоріше про зрослу прихильність, аніж про пробуджену недовіру. До того ж її відверті відповіді вразили його саме своєю несподіванкою; остання ж звістка була просто ударом грому. І ось тепер він молиться та просить Бога просвітити або підтримати його при прийнятті якогось важливого рішення. «Чи не збирається він просити мене виїхати разом із братом? Або має намір запропонувати мені грошей? — запитувала вона себе. — Ах, боже збав мене від такої образи. Але ні, він занадто делікатний, занадто добра людина, щоб зважитися так принизити мене. Що ж хотів він сказати мені з самого початку й що скаже мені зараз? Можливо, прогулянка наша із графом Альбертом завдала йому великого занепокоєння й старий збирається полаяти мене? Ну що ж! Мабуть, я й заслужила цього, — доведеться вислухати догану, раз я не зможу відповісти відверто на питання, які можуть бути мені запропоновані щодо графа Альберта. Який обтяжливий день! Іще кілька таких днів, і я вже не зможу перевершити своїм співом ревнивих коханок Андзолето: у грудях у мене все горить, а в горлі зовсім пересохло».

Незабаром граф Християн повернувся. Він був спокійний, і по його блідому обличчю видно було, що шляхетність узяла гору в його душі.

— Дочко моя, — сказав він, усідаючись поруч із нею й змушуючи її залишитися в розкішному кріслі, яким вона хотіла йому поступитися й де, мимоволі, сиділа з переляканим виглядом, — пора й мені бути з вами так же відвертим, як були ви зі мною. Консуело, мій син любить вас.

Дівчина спочатку почервоніла, потім зблідла і спробувала було щось сказати, але Християн її зупинив.

— Це не запитання, — сказав він, — я не мав би права запропонувати його вам, а ви на нього відповісти, тому що я знаю, що ви анітрохи не заохочували надій Альберта. Він сказав мені все, і я вірю йому, бо він ніколи не бреше, так само як і я.

— Я теж ніколи не брешу, — мовила Консуело, підводячи очі до неба з виразом простодушної гордості. — Граф Альберт, мабуть, сказав вам, пане графе…

— Що ви відкинули всяку думку про шлюб із ним, — договорив старий.

— Я мусила це зробити, знаючи звичаї й думку вищого світу. Для мене ясно, що я не годжуся в дружини графові Альбертові вже з тієї причини, що, не вважаючи себе нижчою будь-кого перед Богом, я не хочу приймати милості й благодіяння від будь-кого з людей.

— Мені відома ваша справедлива гордість, і я вважав би її перебільшеною, якби Альберт залежав тільки від себе, але оскільки ви були впевнені, що я ніколи не погоджуся на такий шлюб, ви мусили відповісти саме так, як відповіли.

— А тепер, пане графе, — сказала Консуело, підводячись, — мені зрозуміло все інше, і я благаю вас позбавити мене приниження, якого я так страшилась. Я виїду з вашого будинку й давно вже зробила б це, якби вважала за можливе виїхати, не ризикуючи розумом і життям графа Альберта, на якого я маю більше впливу, ніж мені б хотілося. Оскільки ви вже знаєте все те, що мені неможливо було вам сказати, тепер ви зможете оберігати його, боротися з наслідками цієї розлуки й узагалі візьмете на себе турботу про нього: ви маєте на це набагато більше права, ніж я. Якщо я й привласнила собі нескромно це право, то Бог простить мені мій гріх, бо йому відомо, які чисті були помисли, що керували мною.

— Я знаю, — мовив граф. — Господь підказав це моїй совісті, а Альберт — моєму серцю. Сідайте ж, Консуело, і не поспішайте обвинувачувати мене в поганих намірах. Я запросив вас сюди не для того, щоб наказати вам залишити мій будинок, а щоб прохати вас залишитися в ньому на все життя.

— На все життя! — повторила, ледве не падаючи в крісло, Консуело, одночасно радіючи, що відновлено її гідність, і жахаючись такої пропозиції. — На все життя! Пане графе, ви, певно, не думаєте про те, що зволите говорити.

— Багато я думав про це, дочко моя, — відповів граф зі смутною посмішкою, — і відчуваю, що мені не доведеться в цьому каятися. Син мій палко любить вас, ви цілком заволоділи його душею, ви повернули його мені, ви пішли розшукувати його в таємниче місце, яке він не побажав назвати, але куди ніхто, сказав він мені, крім матері або святої, не наважився б проникнути. Ви ризикували життям, аби врятувати його від самотності й божевілля, які ледве не погубили його. Завдяки вам він більше не мучить нас своїми зникненнями. Словом, ви повернули йому спокій, здоров'я, розум. Адже не можна заперечувати, що мій бідолашний син був божевільний, а тепер він, безсумнівно, в здоровому розумі. Ми ледве не всю цю ніч проговорили з ним, і я бачу, що він, мабуть, розсудливіший за мене. Я знав, що сьогодні вранці ви мали вирушити разом з ним на прогулянку. Це з мого дозволу він просив вас про те,