Консуело - Жорж Санд
Говорячи це, граф Християн взяв обидві руки Консуело й покрив їх поцілунками й слізьми.
Розділ 59
Консуело була глибоко розчулена цим виявленням почуттів, яке виправдало її у власних очах і заспокоїло її сумління. До цієї хвилини вона часто зі страхом думала про те, що занадто необережно віддається своїм великодушним поривам. Тепер вона дістала схвалення й нагороду. Її радісні сльози змішалися зі слізьми старого, і довго обоє були такі схвильовані, що не могли продовжувати розмову.
Одначе Консуело все ще не розуміла зробленої їй пропозиції, а граф, уважаючи, що він досить ясно висловився, бачив у її мовчанні й сльозах доказ згоди й подяки.
— Я йду за сином, — мовив нарешті старий. — Нехай біля ваших ніг довідається він про своє безмежне щастя й приєднає свої благословення до моїх.
— Почекайте, пане графе! — вигукнула Консуело, приголомшена такою поспішністю. — Я не зовсім розумію, чого ви від мене вимагаєте. Ви схвалюєте прихильність графа Альберта до мене й відданість, виявлену йому мною. Ви вдостоюєте мене своєї довіри, знаючи, що я не зловживаю нею. Але як я можу обіцяти вам присвятити все життя такій дивній дружбі? Я розумію, що ви розраховуєте на час і на мою розважливість, аби підтримати душевний спокій вашого благородного сина й остудити його палке почуття до мене, але я не впевнена, чи довго я збережу цю владу над ним; притому, якби навіть така близькість і не була небезпечна для такої захопленої людини, як граф Альберт, то я не вільна присвятити своє життя цьому славному завданню. Я не належу собі.
— О небо! Що ви говорите, Консуело? Так, виходить, ви не зрозуміли мене? Чи ви мене обдурили, сказавши, що вільні, що у вас немає ніяких сердечних прихильностей, ніяких зобов'язань, немає родини?
— Але, пане графе, — заперечила Консуело дивуючись. — У мене є мета життя, покликання, професія. Я належу мистецтву, якому присвятила себе із самого дитинства.
— Великий Боже, що ви говорите! Ви хочете повернутися на сцену?
— Не знаю ще. Я не збрехала вам, сказавши, що мене більше не тягне туди. На цьому бурхливому шляху я зазнала поки тільки жахливих страждань, але в той же час я відчуваю, що з мого боку було б занадто сміливо дати обіцянку назавжди відмовитися від цього поля діяльності. Така була моя доля, і, видно, не можна уникнути майбутнього, що ти одного разу собі намітив. Але, чи повернусь я на підмостки, чи буду виступати в концертах або давати уроки — однаково я залишаюся й маю залишатися співачкою. Та й на що інше я придатна? Де ще я можу зберегти незалежність? Чим займу свій розум, який звик до праці й жадає цих відчуттів?
— О Консуело, Консуело! — з гіркотою вигукнув граф Християн. — Усе, що ви говорите, вірно. Але я думав, що ви любите мого сина, а тепер бачу, що ви його не любите.
— А якби я полюбила його із пристрастю, що змусила б мене забути саму себе, що сказали б ви на це, графе? — вигукнула Консуело, втрачаючи терпіння. — Виходить, ви вважаєте, що ніяка жінка не може закохатися в графа Альберта, якщо просите мене залишитися при ньому назавжди?
— Що ви, дорога Консуело! Або я недостатньо ясно висловився, або ви приймаєте мене за божевільного. Хіба я не просив вашої руки й серця для мого сина? Хіба я не кинув до ваших стіп цей законний і безперечно почесний союз? Якби ви любили Альберта, то в щасливому житті з ним, звичайно, знайшли б винагороду за втрату вашої слави й ваших тріумфів. Але ви не любите його, раз уважаєте неможливим відмовитися заради нього від того, що називаєте своєю долею!
Це пояснення, незалежно від волі добродушного Християна, трохи запізнилося. Не без жаху й смертельної відрази жертвував старий аристократ заради щастя сина всіма своїми поглядами на життя, всіма переконаннями своєї касти. І коли після довгої й болісної боротьби з Альбертом і самим собою жертву, нарешті, було принесено, — остаточне твердження цього страшного акту не могло перейти без зусилля з його серця на вуста.
Консуело відчула або вгадала це, тому що в ту хвилину, коли Християнові здалося, що він не в змозі домогтись її згоди на цей шлюб, обличчя старого осяялося мимовільною радістю, до якої домішувалось якесь дивне сум'яття.
Консуело миттєво зрозуміла своє становище. Гордість, можливо, трохи егоїстична, збудила в ній неприязнь до пропонованого шлюбу.
— Так ви хочете, щоб я стала дружиною графа Альберта? — сказала вона, ще приголомшена такою пропозицією. — І ви погодилися б назвати мене своєю дочкою, погодилися б, щоб я носила ваше ім'я, погодилися б представити мене вашим родичам і друзям?.. Ах, графе, як ви любите свого сина і як ваш син має любити вас!
— Якщо ви, Консуело, бачите в цьому таку незвичайну великодушність, значить, вашому серцю вона недоступна або сам предмет здається вам невартим її.
— Графе, — заговорила Консуело після хвилинного мовчання, затуливши обличчя руками, — я мовби уві сні. Гордість мимоволі обурюється в мені при думці про ті приниження, якими буде сповнене моє життя, якщо я насмілюся прийняти жертву, принесену вашою батьківською любов'ю.
— Але хто посмів би принизити вас, Консуело, позаяк батько й син узяли б вас під захист шлюбу та родини?
— А тітонька, графе? Адже вона тут посідає місце рідної матері, хіба вона могла б дивитися на це без обурення?
— Вона сама приєднається до наших благань, якщо ви дасте слово поступитися. Не жадайте від людської натури того, що перевищує її сили: і коханий і батько можуть винести приниження, горе відмови, — моя сестра не впорається із цим. Але, упевнившись в успіху, ми приведемо її у ваші обійми, дочко моя.
— Графе, — звернулася до старого тремтяча Консуело, — виходить, граф Альберт говорив вам, що я люблю його?
— Ні, — відповів граф, раптом згадавши щось, — Альберт говорив мені, що перешкода саме у вашому серці. Він сто разів повторював мені це, але я не міг йому повірити. Вашу стриманість стосовно нього я пояснював
