Консуело - Жорж Санд

своєму серці, і я скоріше замкнувся б зі Зденком у підземеллі, ніж розбив би серце й життя кращого з людей. Але глас Божий пролунав виразно. Я боровся зі своїм захопленням: я втікав од вас, вирішив не зустрічатися з вами доти, поки мої мрії й передчуття, які говорять, що ви янгол, який несе мені порятунок, здійсняться. До цього жахливого, брехливого сну, який вніс таку смуту в лагідну, набожну душу Зденка, він поділяв зі мною й мій потяг до вас, і мої страхи, і мої надії, і мої побожні прагнення. Нещасний, він відрікся від вас того дня, коли ви відкрили мені себе! Божественне світло, яке завжди опромінювало схованки його мозку, раптом згасло, і Бог засудив його, вселивши в нього дух омани й люті. Я теж мусив покинути його, бо ви з'явилися переді мною в променях слави, ви опустилися до мене на крилах чуда. Щоб розкрити мені очі, ви знайшли слова, яких при вашому твердому розумі й артистичній освіті ви не могли знати або підготувати заздалегідь. Вас надихнули жаль і милосердя, і під їхнім чудодійним впливом ви сказали мені те, що мені необхідно було почути, аби довідатися й осягнути життя людське.

— Що ж я вам сказала такого мудрого, такого значного? Справді, Альберте, я й сама не знаю.

— Я також не знаю, але сам Бог був у звуку вашого голосу, у ясності вашого погляду. Біля вас я миттєво зрозумів те, до чого сам не додумався б за все своє життя. Колись я знав, що моє життя — спокута й мучеництво, і чекав здійснення своєї долі в пітьмі й самоті, у сльозах, в обуренні, у науці, в аскетизмі, в умертвінні своєї плоті. Ви відкрили переді мною інше життя, інше мучеництво: ви навчили мене терпінню, лагідності, самовідданості; ви окреслили мені наївно й просто мої обов'язки, починаючи з обов'язків стосовно моєї родини; про них я зовсім забув, а рідні через надмірну доброту свою приховували від мене мої злочини. Завдяки вам я загладив їх і зі спокою, який негайно ж відчув, зрозумів, що це все, чого Бог жадає від мене в сьогоденні. Я знаю, звичайно, що цим не вичерпуються мої обов'язки, і чекаю одкровення Божого щодо подальшого мого існування. Але тепер я спокійний, у мене є оракул, якого я можу запитувати. Це ви, Консуело! Провидіння дало вам владу наді мною, і я не повстану проти його волі. Отже, я не мав ні хвилини вагатися між вищою силою, наділеною даром переродити мене, і бідолашною, пасивною істотою, яка тільки поділяла до цього мої прикрощі й терпіла мої бурі.

— Ви говорите про Зденка, чи не так? Але чому вам не спадає на думку, що Бог міг призначити мене і для його зцілення? Ви бачите, що в мене була якась влада над ним, оскільки мені вдалося стримати його одним словом у ту хвилину, коли рука його вже була занесена, щоб погубити мене.

— О Боже, це правда, у мене не вистачило віри, я злякався. Але я знаю, що значить клятва Зденка. Він, усупереч моїй волі, заприсягся жити лише для мене й свято виконував цю обітницю протягом усього життя. Коли він заприсягся знищити вас, мені навіть на думку не спало, що можна стримати його від виконання його наміру. От чому я зважився скривдити, вигнати, знищити його самого.

— Знищити/ О Боже! Альберте, що значить це слово у ваших вустах? Де Зденко?

— Ви запитуєте мене, як Бог запитав Каїна: «Що зробив ти зі своїм братом?»

— О Господи! Але ви не вбили його, Альберте!

Вигукнувши ці страшні слова, Консуело міцно стисла руку Альберта, дивлячись на нього зі страхом, змішаним із болісним жалем. Але вона зараз же відсахнулася — так жахнув її холодний, гордий вираз цього блідого обличчя, де, здавалося, застигла мука.

— Я не вбив його, — нарешті вимовив він, — але відняв у нього життя — це безсумнівно. Невже ви насмілитеся поставити мені це в провину, ви, заради якої я, мабуть, убив би в такий же спосіб власного батька? Ви, заради якої я не побоявся б ніяких докорів сумління, не побоявся б розірвати найдорожчі узи, розбити найсвятіше? Якщо я віддав перевагу каяттю та жалю, які мене гризуть, над страхом побачити вас зарізаною безумцем, то невже у вашім серці не знайдеться хоч трохи співчуття, щоб не нагадувати мені постійно про моє горе й не дорікати мені за найбільшу жертву, яку я тільки був у змозі вам принести?

Ах, виходить, і у вас бувають хвилини жорстокості! Видно, жорстокість — доля всього роду людського!

У цьому докорі — першому, який Альберт насмілився їй зробити, — було стільки величі, що Консуело перейнялася страхами та ясніше, ніж будь-коли раніше, відчула, що він уселяє їй жах. Щось на зразок почуття ураженого самолюбства — почуття, мабуть, дрібного, але невіддільного від серця жінки, заступило місце тієї солодкої гордості, яку вона мимоволі відчула, слухаючи розповідь Альберта про його жагуче поклоніння їй. Вона відчула себе приниженою й, звичайно, незбагненою: адже вона прагнула довідатися про його таємницю єдино тому, що мала намір або, у всякому разі, бажала відповісти на його любов, — якби він зняв із себе цю страшну підозру. І в той же час вона бачила, що Альберт у душі обвинувачує її: певно, він уважав, що коли він і вбив Зденка, то єдина істота, що не має права виголосити над ним вирок, — це та, заради чийого життя було принесено в жертву інше життя, та ще життя, безмежно для нього дорогого.

Консуело не змогла нічого відповісти; вона спробувала було заговорити про інше, але сльози заважали їй. Побачивши, що вона плаче, Альберт, сповнений каяттям, став благати в неї прощення, але вона попрохала його ніколи не торкатися цього питання, настільки небезпечного для його душевної рівноваги, і додала з якоюсь гіркою зневірою, що сама ніколи не вимовить більше ім'я, що викликає в них обох таке жахливе душевне хвилювання. Під час решти шляху обоє почували напруженість і тугу. Кілька разів поривалися вони заговорити, але із цього нічого не виходило. Консуело не усвідомлювала того, що вона говорить, не чула й того, що говорив їй Альберт. Однак він здавався спокійним, немов Авраам чи Брут після жертви, принесеної на вимогу суворої долі[171]. Цей смутний, але непорушний спокій при такому тягарі на душі здавався залишком божевілля, і Консуело могла виправдати свого друга, тільки згадавши, що він усе-таки божевільний.