Консуело - Жорж Санд
— Воно означає, — з дивним спокоєм відповів Альберт, — що невизнаний ангел, друг нещасних, той, про якого ми щойно з вами говорили, Консуело…
— Так, сатана, я знаю. Але що ж далі?
— Отож: «Сатана нехай простить тобі!»
— Що простить? — запитала вона, бліднучи.
— Якщо страждання також вимагає прощення, то мені потрібно довго молитися, — з якимось світлим смутком мовив граф.
Вони вийшли в галерею й до самого «Підвалу ченця» не зронили ні слова. Але коли денне світло, пробиваючись синюватими відблисками крізь листя, впало на обличчя Альберта, Консуело побачила, як безмовні сльози двома струмками повільно котяться по його щоках. Це засмутило дівчину; і все-таки, коли Альберт боязко підійшов до неї, щоб перенести через воду в печері, вона вже вирішила, що скоріше промочить ноги в цій солонуватій воді, аби тільки не дозволити йому взяти себе на руки. Відмовилася вона від його послуг під тим приводом, що він, певно, дуже стомився, і вже хотіла у своєму легкому взутті ввійти у твань, як раптом Альберт, загасивши смолоскип, мовив:
— Прощавайте ж, Консуело, бачачи вашу відразу до себе, я мушу поринути у вічну ніч: як примара, викликана вами на мить, я зумів тільки налякати вас — і тому я повертаюся до своєї могили.
— Ні, ваше життя належить мені, — вигукнула Консуело, обертаючись і стримуючи його. — Ви дали мені обітницю ніколи без мене не входити до цієї печери, і ви не маєте права взяти її назад.
— Навіщо ж хочете ви тягар людського життя покласти на примару? Самотній — лише тінь людини; а той, кого не люблять, самотній усюди й з усіма.
— Альберте! Альберте! Ви надриваєте мені серце! Ходімо, несіть мене звідси! Може, хоч при денному світлі я нарешті розберусь у своїй долі.
Розділ 56
Альберт послухався, і, коли вони почали спускатися зі Шрекенштейну в долину, Консуело відчула, що хвилювання її дійсно вщухає.
— Пробачте мені те страждання, що я заподіяла вам, — мовила вона, злегка опираючись на його руку. — Тепер я не сумніваюся, що в печері в мене був напад божевілля.
— Навіщо згадувати про нього, Консуело? Я ніколи не заговорив би про нього з вами; я прекрасно знаю, що цю хвилину ви хочете викреслити зі своєї пам'яті. Мені також треба постаратися забути про неї.
— Друже мій, я не хочу нічого забувати, але хочу, щоб ви пробачили мені. Якби розповіла я вам дивне видіння, що показалося мені в той час, коли ви виконували ваші чеські мелодії, ви зрозуміли б, що, вразивши й налякавши вас, я була в нестямі. Не можете ж ви допустити, що я забавлялася, граючись вашим розумом і вашим спокоєм… Бог свідок, що я й зараз готова віддати за вас життя.
— Знаю, Консуело, що ви не дорожите своїм життям, а я от почуваю, що чіпко вхопився б за своє, коли б…
— Договорюйте ж!
— Якби мене любили так, як я люблю!
— Альберте, я люблю вас, наскільки це для мене можливо, і, напевно, полюбила б вас, як ви того заслуговуєте, якби…
— Ну, тепер договорюйте ви!
— Якби через непереборні перешкоди це не було злочинно з мого боку.
— Які ж це перешкоди? Я все шукаю їх і не можу знайти. Видно, вони в глибині вашого серця, у ваших спогадах!
— Не будемо говорити про мої спогади: вони такі жахливі, що для мене було б краще вмерти, ніж знову пережити минуле. Але ваше становище у світі, ваше багатство, протидія та обурення ваших рідних — де мені взяти мужність, аби витерпіти все це? У мене немає нічого, крім почуття власної гідності й безкорисливості; що залишиться мені, коли я пожертвую й цим?
— Моя любов і твоя, якби ти любила мене, але я почуваю, що цього немає, і прошу в тебе лише трохи жалості. Як можеш ти бути приниженою, даруючи мені, немов милостиню, крихту щастя? Хто ж із нас двох був би біля ніг іншого? І як може моє багатство знеславити тебе? Якщо воно обтяжує тебе, як і мене, ми могли б негайно ж роздати його бідним. Адже я давним-давно вирішив розпорядитися ним відповідно до своїх смаків і поглядів, тобто позбутися його, коли смерть батька додасть до горя розлуки ще й гіркоту одержання спадщини? Отже, тебе лякає багатство? Але я дав обітницю бідності. Ти боїшся блиску мого імені? Воно підроблене, а справжнє моє ім'я в опалі. Я не поверну його собі, — це було б неповагою до пам'яті батька, — але присягаюся тобі: у тій невідомості, в якій я житиму, ім'я Рудольштадт нікого вже не засліпить, і ти не зможеш дорікнути мені за це. Що ж стосується протидії моїх рідних… О, якби тільки одна ця перешкода! Скажи, що немає іншої, і ти побачиш!
— Це найбільша з усіх перешкод, єдина, яку не в змозі усунути ні вся моя відданість вам, ні вся вдячність.
— Ти брешеш, Консуело! Посмій заприсягтися, що ти говориш правду! Це не єдина перешкода!
Консуело була в нерішучості: вона ніколи не брехала; а з іншого боку, їй хотілося загладити страждання, заподіяні другові, що врятував їй життя й піклувався про неї три місяці, як найніжніша, любляча мати. Вона сподівалася пом'якшити свою відмову, пославшись на перешкоди, які дійсно вважала непереборними. Але наполегливі розпитування Альберта бентежили її, а власне серце було для неї якимось лабіринтом, де вона заплуталася; вона не могла сказати собі з певністю, любить чи ненавидить вона цього дивного чоловіка, до якого її вабила таємнича, могутня симпатія, у той час як непереборний страх і щось схоже на відразу викликали в ній тремтіння при одній думці про шлюб із ним.
Їй здавалося в цю хвилину, що вона ненавидить Андзолето. Та й чи могла вона відчувати щось інше, порівнюючи цього грубого егоїста, цього мерзенного честолюбця,
