Консуело - Жорж Санд

ще ідеї волі батьківщини й національної честі. Завоювання чаші спричинило інші благородні здобутки і створило нове суспільство. Якщо ж історія, написана неосвіченими або скептично настроєними людьми, розповість вам, начебто тільки спрага крові й жадібність до золота розпалили ці нещасливі війни, не вірте: це неправда перед Богом і людьми! Щоправда, особиста злість і честолюбство плямували часом подвиги наших предків, але то був усе той же споконвічний дух властолюбства й жадібності, що постійно гриз багатих і знатних. Вони, і тільки вони, ганьбили святу справу й десятки разів зраджували її. Народ — грубий, але щирий, фанатичний, але натхненний — об'єднався в секти, поетичні назви яких вам відомі: таборити, оребити[163], сироти, союзні брати. Цей народ — мученик своєї віри — втікав у гори, де дотримувався з усією суворістю закону поділу й цілковитої рівності, вірив у вічне життя душ, яке втілюються в мешканцях земного світу, чекав пришестя й торжества Христа, воскресіння Яна Гуса, Яна Жижки, Прокопа Голого[164] й усіх непереможних вождів, що проповідували волю й служили їй. Таке вірування не здається мені вимислом, Консуело. Наша роль на землі не така коротка, як заведено думати, і обов'язки наші не кінчаються зі смертю. Що ж стосується бажання капелана, а можливо, і моїх добрих, але слабких рідних приписувати мені вузьке й дитяче захоплення гуситським культом, то, хоч я дійсно в дні свого хворобливого збудження буцімто змішував символ із принципом і образ з ідеєю, не зневажайте мене занадто за це, Консуело. У глибині душі я ніколи не думав воскрешати ці забуті обряди, що не мають сенсу в наші дні. Інші образи й інші символи знадобились би для нинішніх освічених людей, якби тільки вони погодилися розкрити очі та якби ярмо рабства не перешкоджало народам шукати релігію волі. Занадто суворо та брехливо перетлумачувалися мої симпатії, смаки та звички. Втомившись од марних і суєтних ідей людей нашого століття, я відчув потребу зміцнити своє співчутливе серце спілкуванням із людьми простодушними або нещасними. Мені подобалося розмовляти з усіма цими бурлаками, юродивими, з усіма знедоленими, позбавленими земних благ і любові своїх ближніх; я відкривав іноді в наївному розумуванні тих, кого називають божевільними, скороминущі, але разючі проблиски божественної думки. Мені доводилося також, вислуховуючи зізнання так званих «знедолених» і злочинців, які розповідали про своє каяття й докори сумління, натрапляти на глибокі, хоча й не завжди чисті сліди їхньої справедливості й невинуватості. І от, бачачи мене сидячим за столом у невігласа або в головах розбійника, добрі люди зробили висновок, що я єретик і навіть чаклун! Що я можу відповісти на такі обвинувачення? Коли ж я, вражений читанням історії своєї батьківщини й міркуваннями над нею, не стримуючись говорив речі, схожі на марення (може, вони й були маренням), мене стали боятися, приймаючи за безумця, одержимого дияволом… Диявол! А чи знаєте ви, Консуело, що це таке? Розповісти вам про цю таємничу алегорію, створену священнослужителями всіх релігій?

— Так, друже мій, — сказала Консуело, заспокоєна й майже переконана, забувши свою руку в руці Альберта. — Поясніть мені, що таке сатана. Сказати правду, хоча я не переставала вірити в Бога й ніколи відкрито не повставала проти того, чого мене вчили про диявола, я все-таки ніколи не вірила в нього. Якби він дійсно існував, то Бог закував би його в кайдани так далеко від себе й від нас, що ми нічого й не дізналися б про нього.

— Якби він існував, — вів далі Альберт, — то міг би бути лише страхітливим витвором того Бога, існування якого найнечестивіші софісти воліли вже краще заперечувати, аби тільки не бути змушеними визнавати його за тип та ідеал усілякої досконалості, пізнання й любові. Як могла досконалість породити зло, знання — неправду, любов — ненависть і розбещеність? Цю казку треба віднести до пори дитинства роду людського, коли нещастя й страждання у світі фізичному змусили боягузливих дітей землі думати, начебто є два боги, два вищих і творящих духи: один — джерело всіх благ, а інший — всіх зол; два начала, майже однакові, бо царство Ебліса[165] мало існувати незліченний ряд століть і впасти лише після жахаючих боїв у сферах Емпірею. Але чому ж після проповіді Христа й чистого євангельського світла духівництво насмілилося воскресити й утвердити в умах народів це грубе вірування їхніх пращурів? Тому що, внаслідок незадовільного або неправильного тлумачення апостольського вчення, поняття про добро і зло залишалося неясним і незавершеним для людського розуму. Було введено й освячено принцип повного поділу прав і призначення духу та плоті, прерогативу духовної та світської влади. Християнський аскетизм підносив душу й таврував ганьбою тіло. Позаяк мало-помалу фанатизм довів до краю цей осуд тілесного життя, а в суспільстві, незважаючи на вчення Христа, вцілів стародавній порядок поділу на касти, невелика група людей продовжувала жити й панувати за допомогою розуму, в той час як величезна більшість животіла в мороці марновірства. Освічені й могутні касти, особливо духівництво, стали тоді душею суспільства, народ же залишався тільки його тілом. Хто ж був щирим заступником розумних істот? Бог. А нерозумних? Диявол. Тому що Бог давав життя душі й забороняв життя чуттєве, до якого сатана постійно штовхає людей слабких і грубих. Одна з таємничих і дивних сект[166] почала мріяти, як і багато інших, відновити право плоті й возз'єднати в одному загальному божественному началі ці два довільно поділені начала. Секта ця спробувала затвердити любов, рівність і спільність майна, як основу людського щастя. Це була справедлива та свята ідея. Щоправда, при цьому бували крайнощі й зловживання. Секта ця прагнула вивести із приниження так зване зле начало і, навпаки, зробити з нього служителя й рушійну силу добра. Таким чином, ці філософи відпустили сатані його гріхи, і його було поновлено у сонмі небесних духів. Поетичними тлумаченнями вони постаралися перетворити архангела Михаїла та його воїнство на гнобителів і узурпаторів слави й могутності, засуджуючи в їхній особі первосвящеників і князів церкви, що відтіснили до вимислів про пекло релігію рівності й основи щастя людського роду. Отже, похмурий і скорботний Люцифер вийшов із безодні, де він, скований, подібно до божественного Прометея, стогнав стільки століть. Його визволителі все-таки не наважувалися відкрито звертатися до нього, але за допомогою таємничих і загадкових формул виразили ідею його апофеозу й майбутнього царювання над людством, яке було занадто довго розвінчуване, принижуване й обмовлюване, як і він сам. Боюся, одначе, що я втомив вас своїми поясненнями.