Консуело - Жорж Санд

занедбану келію, Консуело припустила, що Зденко, розсердившись на хазяїна, не хоче прибирати його покинутий притулок; а позаяк, входячи до печери, Альберт сказав, що їй зовсім нема чого боятися, вона, користуючись тим, що її друг морочиться із заіржавленими дверима до «церкви», що ніяк не відчинялися, спробувала відчинити двері, що вели до келії Зденка, сподіваючись знайти там сліди його недавнього перебування. Тільки-но вона повернула ключ, двері легко відчинились, але тут було так темно, що вона нічого не могла розгледіти. Почекавши, поки Альберт увійшов до таємничої молитовні, в якій він хотів навести лад, перед тим як прийняти гостю, вона взяла ліхтар і тихенько повернулася до кімнати Зденка, все-таки трохи боячись зустрітися з ним віч-на-віч. Але там не було ні найменшої ознаки його перебування. Постіль із листя й овечих шкур було винесено, грубо збитий ослін, робочі інструменти, повстяні сандалії — все зникло безслідно. Побачивши вогкість, що блищала на стінах, важко було навіть припустити, що взагалі під цими зводами будь-коли могла спати людина. Це відкриття засмутило й жахнуло Консуело. Доля Зденка була оточена якоюсь похмурою таємницею, і вона зі здриганням подумала, що, можливо, сама стала причиною якої-небудь страшної події. В Альберті було дві людини: мудрець і безумець. Один — лагідний, жалісливий, ніжний; інший — дивний, суворий, можливо, лютий і нещадний у своїх рішеннях. Тут Консуело раптом згадала, як Альбертові все ввижалося, начебто він кровожерливий фанатик — Ян Жижка; згадалася його пристрасть до подій у Чехії часів гуситів; та й у самій його пристрасті до неї — пристрасті німій і терплячій — було щось владне, незбагненне… Всі ці думки промайнули за одну мить в голові молодої дівчини, здавалося, підтверджуючи найтяжчі її підозри. Похоловши від жаху, стояла вона нерухомо, уникаючи дивитися на голу, холодну підлогу, наче боячись побачити на ній сліди крові.

Вона все ще продовжувала стояти, заглиблена в ці лиховісні думи, коли почула, що Альберт настроює свій дорогоцінний інструмент; і ось скрипка заспівала той стародавній псалом, який Консуело так жадала почути ще раз. Музика була до того своєрідна, а Альберт укладав у неї стільки чистого й глибокого почуття, що Консуело, забувши всі свої тривоги, немов її притягувала магнетична сила, повільно рушила до нього.

Розділ 54

Двері «церкви» були відчинені; Консуело зупинилася на порозі, щоб розгледіти натхненного віртуоза й незвичайне святилище. Так звана «церква» являла собою просто величезну печеру, висічену, вірніше видовбану, у скелях руками природи й особливо підземними водами. Кілька смолоскипів, прикріплених у різних місцях на гігантських брилах, кидали фантастичне світло на зеленуваті скелясті стіни. Світло це не проникало у похмурі заглиблення, звідки нечітко виступали обриси довгих сталактитів, схожих на примар. Це були величезні химерні нагромадження, утворені водою, що проникла сюди колись. Вони були то скручені, як дивовижні змії, які, сплівшись, пожирали одна одну, то, вилазячи із землі й опускаючись із зводів у вигляді страхітливих голок, схожі були на колосальні зуби, вишкірені в розкритих пащах, утворених чорними заглибленнями скель. Подекуди виднілося щось на зразок безформних статуй, велетенських зображень варварських богів давнини. Властива скелям рослинність: величезні лишайники, тверді, як луска драконів, гірлянди так званих «оленячих язиків» із широким важким листям, купки молодих кипарисів, недавно посаджених посередині печери на горбках наносної землі, схожих на могили, — усе це надавало печері похмурого, величного й лиховісного вигляду, що вразив уяву молодої артистки. Але перше почуття жаху незабаром змінилося захватом. Підійшовши ближче, вона побачила Альберта, який стояв біля джерела, що пробивалося в середині печери. Зроблений для нього резервуар був такий глибокий, що клекотання буйних вод джерела зовсім не було помітно на його поверхні. Вона була гладенька й непорушна, як брила темного сапфіру, а в красивих водяних рослинах, посаджених по її краях Альбертом і Зденком, не було помітно ні найменшого тремтіння. Джерело було гаряче, і його теплі випари надавали повітрю печери м'якості й вологості, сприятливих для рослинності. Вода з басейну випливала кількома струмочками: одні негайно ж із глухим шумом губилися в скелях, інші, чисті, прозорі, протікали по печері й потім зникали в темних заглибленнях, які нескінченно розширювали її межі.

Тільки-но граф Альберт побачив Консуело, він пішов їй назустріч і допоміг перейти через закрути джерела. У більш глибоких місцях було перекинуто стовбури дерев, у інших же камені, що виступали з води, полегшували перехід для звичних ніг. Він простягав їй руку й кілька разів навіть переносив її. Але цього разу Консуело лякав не потік, який похмуро й мовчазно котився біля її ніг, а цей загадковий провідник, до якого її тягла непереборна симпатія й від якого в той же час відштовхувало якесь почуття, що не піддавалося визначенню. Підійшовши до джерела, вона побачила на широкому камені кілька футів заввишки щось таке, що мало сприяло її заспокоєнню. То була чотирикутна споруда, майстерно складена з людських кісток і черепів, — своєрідний пам'ятник, які можна бачити в катакомбах.

— Не лякайтеся, — сказав їй Альберт, помітивши, що вона здригнулася, — це шляхетні останки мучеників моєї релігії, що утворюють вівтар, перед яким я люблю міркувати й молитися.

— Яка ж у вас релігія, Альберте? — наївно й сумно запитала Консуело. — Чиї це кістки: гуситів чи католиків? Хіба й ті й інші не були жертвами нечестивої люті й мучениками віри, однаково гарячої? Невже правда, що ви віддаєте перевагу вченню гуситів над вірою ваших батьків і що реформи, які пішли за реформами Яна Гуса, здаються вам недостатньо суворими й рішучими? Скажіть, Альберте, чому я маю вірити із усього того, що мені про вас говорили?

— Якщо вам говорили, що я віддаю перевагу реформі гуситів над лютеранською, Прокопу Великому[159] — над мстивим Кальвіном[160], подвигам таборитів — над подвигами солдатів Валленштейна[161], — то це суща правда, Консуело. Але що вам до моїх вірувань? Ви інтуїтивно відчуваєте істину й знаєте Бога краще, ніж я. Я привів вас сюди не для того, аби обтяжити вашу чисту душу, збентежити вашу спокійну совість своїми думами й душевними муками! Залишайтеся такою, яка ви є, Консуело! Ви народилися благочестивою та святою; більш того, ви народилися в бідності, невідомості, і ніщо не намагалося затуманити ваш розум, вашу совість, ваше почуття справедливості. Ми можемо, не сперечаючись, молитися разом, ви, знаючи все, нічого не навчавшись, і я, знаючи мало, незважаючи на всі мої пошуки. Хоч би в якому храмі ви молилися, завжди звертатиметеся до істинного Бога й істинна віра буде палати у вашій