Консуело - Жорж Санд
— Ця підземна споруда, — сказав Альберт, — слугувала спочатку притулком під час війни або для іменитих жителів містечка, що стояло на горі, або для власників замку Велетнів (містечко було у васальній залежності від них), які могли проникати сюди знайомими вам потайними галереями. Якщо згодом, як стверджують, у «Підвалі ченця» жив якийсь пустельник, то дуже імовірно, що він міг знати про цей притулок. Коли я проник сюди вперше, мені здалося, що галерею, якою ми з вами прийшли, було розчищено не дуже давно, тоді як галереї, що ведуть до замку, я знайшов до того заваленими гравієм і землею, що мені коштувало чималих зусиль зробити їх прохідними. Крім того, знайдені мною тут обривки матів, кухоль, розп'яття, лампа й, нарешті, кістяк людини, що лежав на спині зі схрещеними на грудях руками, — мабуть, він молився востаннє перед останнім сном, — усе це довело мені, що якийсь пустельник благочестиво й мирно закінчив тут своє таємниче існування. Наші селяни вірять, що душа пустельника все ще живе в надрах гори. Вони стверджують, начебто часто бачать, як він блукає по горі й навіть витає над нею в місячні ночі, і запевняють також, начебто чули не раз, як він молиться, плаче, стогне й навіть начебто якась дивна, незрозуміла музика, ніжна, як подув вітерця, доносилася до них і завмирала на крилах ночі. Знаєте, Консуело, коли збудження й розпач населяли природу навколо мене примарами й жахами, мені й самому ввижалося, начебто я бачу похмурого розкаюваного грішника, розпростертого біля підніжжя «Гусита»; часом мені навіть уявлялося, що я чую його жалібні стогони, що надривають душу, піднімаючись із дна прірви. Але відтоді як я відкрив цю келію й оселився в ній, я ніколи не бачив ніякого пустельника, крім самого себе, ніякої примари, крім власної особи, а також не чув інших стогонів, крім тих, які виривалися з моїх грудей.
Від часу свого першого побачення з Альбертом у цій самій печері Консуело жодного разу не чула від нього божевільних промов. Тому, розмовляючи з ним, вона ніколи не зважувалася торкатися ні його дивних слів, вимовлених тієї ночі, ні галюцинацій, які тоді ним володіли. Її дивувало, що він, очевидно, зовсім забув про них, і, не сміючи йому про це нагадувати, вона тільки запитала, чи дійсно цілковитий спокій такої самоти рятував його від того збудженого стану, про який він говорив.
— Не можу з точністю відповісти вам на це, — сказав він, — і якщо ви не наполягаєте, то, по правді сказати, я не хотів би викликати цей спогад. Мені здається, що раніше зі мною дійсно бували справжні напади божевілля. Мої старання приховати їх іще більше їх загострювали й робили більш помітними. Коли завдяки Зденкові, що володіє таємницею цих підземних споруд, яка переходить із роду в рід, я знайшов способи позбуватися тяжкої для мене дбайливості рідних і приховувати від поглядів усіх свій розпач, моє існування змінилось. Я став більше володіти собою, а впевненість, що у разі особливо сильного нападу недуги я можу завжди сховатися від настирливих свідків, допомогла мені розігрувати в родині роль спокійної, покірної долі людини.
Консуело зрозуміла, що бідолашний Альберт помиляється, але вона відчувала, що тепер не час його переконувати. Радіючи, що він із такою холоднокровністю говорить про минуле, вона заходилась оглядати келію більш уважно, ніж могла це зробити під час своїх перших відвідин. Їй впало в око, що відносний порядок і чистота, помічені нею того разу, перестали панувати тут: холод, сирі стіни й цвіль на книгах говорили про повну занедбаність цих місць.
— Ви бачите, я дотримав даного вам слова, — звернувся до неї Альберт, якому з великими труднощами вдалося розтопити піч, — моєї ноги не було тут відтоді, як ви своїм могутнім впливом вирвали мене звідси.
Тут Консуело ледь стрималася від запитання, що готове було зірватися в неї з язика. Вона ледве було не запитала: невже і його друг Зденко, цей вірний служник і ревний страж, невже й він занедбав і покинув цей притулок? Але вона вчасно згадала, в який глибокий смуток упадав Альберт щораз, як вона заговорювала про Зденка, запитуючи, що з ним сталося й чому від часу жахливої зустрічі з ним у підземеллі вона жодного разу не бачила його. Альберт завжди ухилявся від цієї розмови: він то прикидався, начебто не чув запитання, то, не відповідаючи прямо, прохав її заспокоїтися й не боятися більше юродивого. Спершу вона думала, що Зденкові було наказано ніколи не попадатись їй на очі й що він свято виконує це. Але коли вона відновила свої самотні прогулянки, Альберт, бажаючи остаточно її заспокоїти, заприсягся їй, страшенно збліднувши, що вона ніде не зустріне Зденка, тому що той вирушив у дуже далеку подорож. І дійсно, відтоді ніхто його не бачив, і почали вже думати, що він або помер, забившись у який-небудь кут, або зовсім покинув рідний край.
Консуело не вірила ні в цю смерть, ні в цей від'їзд. Знаючи жагучу прихильність Зденка до Альберта, вона не могла припустити, щоб їхня розлука була остаточною. Думка ж про смерть збуджувала в ній глибокий жах, у якому вона боялася зізнатися самій собі, бо щоразу згадувала при цьому про страшну обітницю, що її у нестямі дав їй Альберт: клятву пожертвувати життям нещасного, якщо це знадобиться для спокою коханої. Але вона гнала від себе цю жахливу підозру, згадуючи, яким лагідним і людяним був Альберт усе своє життя. До того ж ось уже кілька місяців, як молодий граф був зовсім спокійний: очевидно, Зденко не зробив нічого, що могло б привести його в таку лють, як тоді в підземеллі. Взагалі Альберт начебто забув про цю болісну хвилину, і Консуело сама намагалася не згадувати про неї. Із усіх подій у підземеллі він пам'ятав тільки те, що відбувалося, коли він був у здоровому розумі. Тому Консуело зупинилася на думці, що Зденкові було заборонено не тільки входити, але навіть наближатися до замку й що він, бідолашний, з досади або з горя, прирік себе на добровільне ув'язнення у підземному притулку. Вона припускала, що нещасний виходить звідти вночі, щоб подихати повітрям або поговорити на Шрекенштейні з Альбертом, який, без сумніву, піклується хоча б про харчування Зденка, — так само, як Зденко піклувався раніше про його власне. Побачивши
