Консуело - Жорж Санд

Бога. Не забувай, що досі вірування мої були ненависні всьому оточенню, а ті, кого вони не ображали, знущалися з них. От чому слабке своє обдаровання я приховував од усіх, окрім Бога й бідолашного мого Зденка. Батько мій любить музику й хотів би, щоб моя скрипка, настільки ж священна для мене, як систр[157] елевсинських містерій[158], розважала його. Але, Боже великий, що було б зі мною, якби мені довелося акомпанувати Амалії, яка співає яку-небудь каватину, і що сталося б із моїм батьком, якби я заграв одну зі старовинних гуситських мелодій, які призвели стількох чехів до каторги й страти, або який-небудь із не менш давніх гімнів наших лютеранських предків, — адже він червоніє за своє походження від них! А більш нових творів, Консуело, я не знаю. Зрозуміло, вони існують, і деякі з них чудові. Все, що ви мені розповіли про Генделя й інших великих композиторів, на яких ви виховувались, уявляється мені набагато вищим у багатьох відношеннях, аніж те, чого, в свою чергу, я міг би навчити вас. Але щоб ознайомитись із цією музикою й вивчити її, мені треба було б увійти в новий музичний світ, а туди я міг би зважитися проникнути тільки з вами, щоб ви щедрою рукою вилили на мене ті скарби, яких я так довго не знав або які зневажав.

— А я, — сказала, всміхаючись, Консуело, — здається, не візьмуся за це. Чуте мною в печері таке прекрасне, таке велике, таке неповторне, що я побоюся накидати гравію в джерело із кришталю й діамантів. Тепер я бачу, Альберте, що в музиці ви набагато більший знавець, аніж я. Але чи не скажете ви мені що-небудь і про світську музику? Адже вона має стати моєю професією. Я боюся виявити, що у світській музиці, як і в духовній, я була дотепер не на висоті свого покликання й що мої знання недостатні й поверхові.

— Навпаки, Консуело, я дивлюся на вашу роль як на священну і вважаю, що як ваша професія — вища із усіх доступних жінці, так і душа ваша найбільш достойна виконати це священнодійство.

— Заждіть, заждіть, милий графе, — з усмішкою заперечила Консуело, — з того, що я вам часто розповідала про монастир, де вчилася музики, і про церкву, де співала хвали Творцеві, ви зробили висновок, що я присвятила себе служінню вівтарю або скромному монастирському викладанню; але коли ви довідаєтеся, що Zingarella у силу свого походження була в дитинстві полишена випадковостям, що вона займалась і духовною і світською музикою, причому до тієї й до іншої ставилася з однаковим жаром, не піклуючись про те, куди приведе її доля — до монастиря чи на театральні підмостки…

— Я переконаний, що Бог помітив тебе й призначив іще в утробі матері бути святою, а тому без тривоги дивлюся на життєві випадковості й упевнений, що й на сцені ти будеш так само свята, як у монастирі.

— Як? Ви при всій суворості своїх поглядів не боялися б спілкування з акторкою?

— На зорі релігій, — відповів він, — храм і театр були однаково священні. При первісній чистоті ідей культові обряди були видовищем для народу, мистецтво зароджувалося біля підніжжя вівтарів; самі танці, присвячені в наші дні нечистій хтивості, були музикою почуття на святах богів. Музика й поезія — найвище вираження віри, а жінка, обдарована геніальністю й красою, — жриця, пророчиця й натхненниця. Ці суворі, величні форми минулого замінилися безглуздими й злочинними розмежуваннями: католицтво позбавило свята краси, а врочисті церемонії — участі жінок; замість того щоб направити та облагородити любов, воно вигнало й засудило її. Але краса, жінка й любов не могли втратити своєї влади. І люди спорудили їм нові храми, що називаються театрами, в яких немає іншого бога. Чи винуваті ви, Консуело, що ці храми перетворилися на вертепи розпусти? Природа, що створює свої чудеса, не піклуючись про те, як вони будуть прийняті людьми, вирізнила вас, аби ви сяяли серед жінок, розсипаючи у світі скарби свого могутнього генія. А монастир і могила — синоніми. Ви не могли б поховати дари провидіння, не вчинивши самогубства. Для вашого польоту потрібен великий простір. Деякі істоти не можуть жити без вияву свого «я», вони підкоряються владному велінню природи, і воля Божа щодо цього така визначена, що Бог віднімає в них здатності, якими їх наділив, якщо вони не користуються ними як належить. Артист марніє й гине в невідомості, так само як мислитель помиляється й зневірюється в цілковитій самотності, як усякий людський розум занепадає й гине у відлюдді й затворництві. Ідіть же на сцену, Консуело, якщо вас туди тягне, і переносьте уявне безчестя зі смиренністю благочестивої душі, приреченої на страждання, на марні пошуки своєї батьківщини в нинішньому світі! Не бійтеся! Пітьма й порок — не ваша стихія: дух святої владно відсторонить їх од вас.

Довго і з наснагою говорив Альберт, швидко крокуючи поруч із Консуело під тінистими деревами річкового заповідника. Він легко заразив дівчину своїм захопленим ставленням до мистецтва, і вона навіть забула про своє небажання йти до печери. Бачачи, що він так гаряче жадає цього, вона сама захотіла побути довше наодинці із цим палким і разом з тим сором'язливим чоловіком, дізнатися про його погляди, які він зважувався висловлювати лише їй. Погляди ці були новими для Консуело, дивно новими в устах аристократа того часу й тієї країни. Вони вразили молоду артистку саме тому, що були сміливим і відвертим вираженням тих почуттів, які хвилювали її саму. Як акторка й у той же час людина набожна, вона щодня чула, як каноніса й капелан нещадно кляли комедіантів і балетних танцівників, її побратимів. Тепер вона відчула себе відновленою у всіх своїх правах серйозною, освіченою людиною, і їй здавалося, що груди її вільніше дихають, серце спокійніше б'ється, здавалося, що вона знайшла своє місце в житті. В очах її блищали сльози, а щоки горіли яскравим безневинним рум'янцем, коли в кінці алеї вона побачила канонісу, яка шукала її.

— О моя жрице! — прошепотів Альберт, притискаючи до грудей її руку, що опиралася на нього. — Чи прийдете ви молитися до моєї церкви?

— Так, — відповіла вона, — прийду неодмінно.

— А коли?

— Коли захочете. Але чи вважаєте ви, що мені вже вистачить сил зробити такий подвиг?

— Так, адже ми вирушимо на Шрекенштейн удень і дорогою, не настільки небезпечною, як через водойму. Чи вистачить у вас хоробрості встати завтра на світанку й вийти з брами замку, як тільки