Консуело - Жорж Санд
Нарешті барон сів із дочкою в карету і, як це з ним зазвичай бувало в таких випадках, негайно й міцно заснув. Одразу ж Амалія наказала машталірам повернути і їхати до найближчої поштової станції. Вони домчали туди через дві години, і коли барон розплющив очі, поштові коні, які мали везти його до Праги, були вже впряжені в карету.
— Що таке? Де ми? Куди ми їдемо? Амаліє, що це ти вигадала, любонько? Що значить ця примха чи цей жарт?
На всі ці запитання молода баронеса, цілуючи батька, відповідала тільки вибухами веселого сміху. І лише коли побачила, що форейтор уже на коні, а карета котиться по великій дорозі, вона, відразу прибравши серйозний вигляд, досить рішуче заговорила:
— Милий тату, ні про що не турбуйтеся. Наш багаж прекрасно покладений, каретні ящики наповнені всім необхідним для дороги. У замку Велетнів залишилися тільки ваша зброя й собаки. У Празі вони вам не потрібні, а втім, їх буде вам надіслано на першу вимогу. Дядькові Християнові за сніданком передадуть мій лист. У ньому я пишу, що нам необхідно було виїхати — і пишу так, що це не дуже засмутить його й не викличе роздратування ні проти вас, ні проти мене. А тепер я смиренно прошу пробачення за те, що обдурила вас; але ж минув місяць відтоді, як ви обіцяли мені зробити те, що я виконала зараз, — тож, по суті, я не йду проти вашої волі, відвозячи вас до Праги в ту хвилину, коли ви про це не думали; зате, я впевнена, ви задоволені, що врятовано вас од усіх неприємностей, пов'язаних із рішенням виїхати та з дорожніми зборами. Моє становище ставало нестерпним, а ви й не помічали цього. Ось моє вибачення й виправдання. Будьте ж ласкаві, обійміть мене й не дивіться на мене такими грізними очима — я страшенно їх боюся.
Говорячи це, Амалія, так само як і її повірниця, ледве стримувалася від сміху, тому що ніколи в житті в барона не було грізного погляду ні для кого взагалі, а для обожнюваної дочки й поготів. У цю ж хвилину погляд у нього був розгублений і навіть, треба зізнатися, безтямний від несподіванки. Якщо він і був трохи розсерджений викинутим над ним жартом, засмучений раптовою розлукою із братом і сестрою, з якими навіть не попрощався, то разом з тим він був такий здивований усім, що його невдоволення негайно ж змінилося замилуванням.
— Але як ви умудрилися все це влаштувати, не збудивши в мені ані найменшої підозри? — допитував він. — Так, по правді сказати, знімаючи мисливські чоботи й відсилаючи верхового коня, я був далекий від думки, що їду до Праги й що сьогодні ввечері не буду обідати з братом! От дивна пригода! Я впевнений, що ніхто не повірить, коли я стану про неї розповідати… Але куди ж, Амаліє, заховали ви мою дорожню шапку? Як, по-вашому, не спати ж мені, насунувши на вуха цього капелюха з галунами?
— Ваша шапка? Ось вона, милий тату, — мовила юна крутійка, подаючи йому хутряну шапку, яку він одразу з простодушним задоволенням надяг на голову.
— А моя дорожня фляжка? Напевно, ти забула про неї, зле дівчисько?
— Звичайно, ні! — вигукнула Амалія, простягаючи йому кришталеву пляшку, обплетену російською шкірою та оздоблену сріблом. — Я сама наповнила її кращим угорським вином, яке тільки є в підвалі в тітки. Покуштуйте його, це ваше улюблене.
— А моя люлька, а мій кисет із турецьким тютюном?
— Все тут, — сказала покоївка, — ми нічого не забули, про все подбали, щоб панові баронові було приємно подорожувати.
— Час добрий! — мовив барон, набиваючи собі люльку. — Проте, мила Амаліє, ви зі мною повелися препогано. Ви робите з вашого батька посміховище. З вашої милості всі будуть із мене знущатися.
— Милий тату, — відповіла Амалія, — це я є посміховищем в очах світу, даючи привід думати, наче вперто хочу вийти заміж за кузена, що зовсім не вдостоює мене своєю увагою й на моїх очах посилено доглядає за моєю вчителькою музики. Досить довго терпіла я таке приниження й не знаю, чи багато знайдеться дівчат мого кола, моєї зовнішності й мого віку, що поставилися б до цього так, як я, а не гірше. Я впевнена, що є дівчата, які нудьгують менше, ніж нудьгувала я в останні півтора роки, і які, одначе, втікають або дозволяють викрасти себе, аби тільки позбутися свого нудного життя. Я ж задовольняюся тим, що втікаю, викрадаючи власного батька. Це новіше і пристойніше. Що думає з цього приводу дорогий мій таточко?
— Ти в мене справжнє бісеня! — мовив барон, цілуючи доньку.
Він дуже весело провів усю дорогу, попиваючи, покурюючи й відсипляючись, ні на що більше не скаржачись і нічому більше не дивуючись.
У замку ця подія не справила того враження, на яке розраховувала юна баронеса. Почати з Альберта: якби йому не повідомили, він і через тиждень не помітив би цього, а коли каноніса оголосила йому про від'їзд родичів, він обмежився тим, що сказав:
— Ось єдина розумна річ, яку зробила розумниця Амалія з хвилини свого приїзду сюди. Що стосується предоброго дядька, то, я сподіваюся, він незабаром до нас повернеться.
— А я жалкую про від'їзд брата, — сказав старий Християн. — У мої роки мають значення тижні й навіть дні. Те, що тобі, Альберте, здається коротким строком, для мене може стати вічністю, і я далеко не такий упевнений, як ти, що побачуся знову з моїм тихим і безтурботним братом Фрідріхом. Ну, що ж поробиш! Цього хотіла Амалія, — додав він з усмішкою, згортаючи й відкладаючи вбік дивно лагідного й разом з тим злого листа, залишеного йому юною баронесою. — Адже жіноча злість нічого не прощає. Ви, діти мої, не були створені одне для одного, й мої солодкі мрії розвіялись як дим!
Говорячи це, старий граф з якоюсь меланхолійною веселістю подивився на сина, мовби очікуючи вловити в його очах тінь жалю. Але нічого подібного він у них не прочитав. І Альберт, ніжно потиснувши руку батька, дав йому цим зрозуміти, що дякує йому за відмову від проекту, який був так мало йому до душі.
— Нехай буде воля твоя, Господи! — знову заговорив старий. — І нехай буде серце твоє вільне, сину мій! Ти тепер здоровий і здаєшся спокійним і щасливим серед нас. Я помру втішений, і вдячність
