Консуело - Жорж Санд
Тим часом Альберт, чудово здогадуючись про ці виверти й бачачи, що розмови тітки починають дивувати й турбувати Консуело, вирішив покласти їм край. Одного разу він підстеріг Вінцеславу в ту хвилину, коли та рано-вранці, не розраховуючи зустріти його, пробиралася до Консуело; вона вже взялася було за ручку дверей, збираючись увійти в кімнату хворої, як раптом перед нею став племінник.
— Мила моя тітонько, — мовив він, ласкаво відриваючи її руку від дверей і підносячи до своїх губ, — мені треба сказати вам по секрету щось дуже для вас цікаве, а саме: життя й здоров'я особи, яка лежить тут, для мене набагато цінніші, ніж моє власне життя, ніж моє власне щастя. Я прекрасно знаю, що за наказом вашого духівника ви вважаєте своїм обов'язком перешкоджати вияву моєї відданості й намагаєтеся, наскільки можливо, скоротити мої турботи про неї. Коли б не цей вплив, ваше шляхетне серце ніколи не дозволило б вам гіркими словами й несправедливими докорами заважати видужанню хворої, що ледве вирвалася з пазурів смерті. Але позаяк уже фанатизм чи дріб'язковість пастиря можуть робити чудеса, можуть перетворювати щире благочестя й найчистіше милосердя на сліпу жорстокість, то я всіма силами буду протидіяти цьому злодіянню, знаряддям якого погодилася зробитися моя бідна тітонька. Тепер я буду охороняти свою хвору день і ніч, я ні на хвилину не покину її, а якщо, незважаючи на всі мої старання, ви умудритеся відняти її в мене, то даю вам найстрашнішу для віруючого обітницю, назавжди покину будинок моїх предків. Сподіваюся, що пан капелан, довідавшись од вас про нашу розмову, перестане мучити вас і боротися з великодушними поривами вашого материнського серця.
Бідна каноніса зовсім остовпіла й на сказане племінником змогла відповісти лише слізьми. Розмова відбувалася в кінці коридору, куди Альберт повів її, побоюючись, щоб Консуело не почула їх. Трохи отямившись, Вінцеслава почала гаряче дорікати племінникові за його зухвалий, погрозливий тон і відразу не забула скористатися з нагоди вказати йому на всю нерозсудливість його прихильності до дівчини такого низького походження, як Ніна.
— Мила тітонько, — заперечив на це Альберт, усміхаючись, — ви забуваєте, що коли в нас і тече царствена кров Подебрадів, то предки наші, монархи, були зведені на престол повсталими селянами й хоробрими солдатами. Отож, кожний Подебрад у своєму славному походженні має завжди бачити зайвий привід для зближення зі слабкими й незаможними, тому що саме від них і пішло коріння його сили й могутності; і все це було не дуже давно, аби про це можна було вже забути.
Коли Вінцеслава розповіла капеланові про цю бурхливу розмову, той порадив їй не дратувати молодого графа наполегливістю й не доводити його до ще більшого обурення, терзаючи ту, котру він захищає.
— Із цього приводу треба звернутися до графа Християна, — сказав він. — Ваша надмірна м'якість посилила сміливість його сина; нехай ваші розсудливі доводи вселять нарешті батькові почуття тривоги й змусять його вжити рішучих заходів стосовно небезпечної особи.
— Та невже ви думаєте, — заперечила каноніса, — що я не вдавалася вже до цього засобу? Але, на жаль, мій брат постарів на п'ятнадцять років за ці п'ятнадцять днів останнього зникнення Альберта. Його розумові сили так ослабли, що він зовсім не розуміє моїх натяків і якось інстинктивно боїться самої думки про нову прикрість; немов дитина, він радіє тому, що син знайшовся й міркує, як розумна людина. Йому здається, що Альберт зовсім видужав, і він не помічає, що бідолашний син його охоплений новим божевіллям, більш згубним, аніж колишнє. Упевненість Християна така глибока, він так наївно тішить себе цією думкою, що в мене бракує мужності розкрити йому очі на все, що відбувається. Мені здається, пане капелане, що, якби брат почув це викриття від вас, він сприйняв би його з більшою покірністю, і взагалі завдяки вашим духовним умовлянням ваша бесіда з ним була б більш корисною й менш тяжкою.
— Це викриття занадто делікатне, — відповів капелан, — аби могло бути зроблене настільки скромним пастирем, як я. Воно було б набагато доречнішим у вустах сестри, що може зм'якшити його такими ласкавими словами, з якими я не смію звертатися до вельмишановного глави родини.
Обидві ці поважні особи витратили багато днів на сперечання про те, хто з них перший наважиться заговорити зі старим графом. А поки вони вагалися, звичка до повільності й апатія робили свою справу — любов у серці Альберта все росла й росла. Консуело помітно видужувала, і ніхто не порушував їхньої ніжної близькості, яку завдяки непідробній чистоті й глибокій любові ніякий суворий страж не міг би зробити ні більш цнотливою, ні більш стриманою, ніж вона була.
Тим часом баронеса Амалія, не в змозі довше терпіти свою принизливу роль, наполегливо просила батька відвезти її до Праги. Барон Фрідріх, віддаючи перевагу перебуванню в лісах над життям у місті, хоча обіцяв їй усе що завгодно, але постійно відкладав день від'їзду, не роблячи до нього ніяких приготувань. Дочка зрозуміла, що треба прискорити розв'язку, і придумала спосіб швидко й раптово здійснити своє бажання. Змовившись зі своєю покоївкою, хитрою й рішучою француженкою, вона одного разу вранці, коли батько збирався на полювання, почала просити його відвезти її до сусіднього замку до знайомої дами, якій давно вже треба було віддати візит. Баронові не дуже-то хотілося відмовлятися від своєї рушниці й мисливської сумки, переодягатись і змінювати весь розпорядок дня, але він сподівався, що таке потурання зробить дочку менш вимогливою, що прогулянка розвіє її кепський настрій і вона без особливого невдоволення проведе в замку Велетнів кілька зайвих днів. Заручившись одним тижнем, він уже думав, що забезпечить собі волю на все життя: не в його звичці було зазирати далі. Отже, скорившись своїй долі, він відправив
