Консуело - Жорж Санд
— Я тут! Я тут! — закричав Альберт, кидаючись до її постелі.
Консуело почула його і, уявивши, що Альберт біжить попереду, зі стрімкістю й силою, яких надає гарячка навіть найслабкішим організмам, вирвалася з рук, які її тримали, і, розпатлана, боса, в одній тонкій, зім'ятій білій нічній сорочці, що робила її схожою на примару, вискочила на середину кімнати. У ту хвилину, коли її збиралися знову схопити, вона зі спритністю дикої кішки перестрибнула через спінет, який стояв перед нею, метнулася до вікна, сприйнявши його за отвір фатального колодязя, стала однією ногою на підвіконня, простягла руки й, знову викрикнувши в бурхливу, лиховісну ніч ім'я Альберта, викинулася б із вікна, якби Альберт, іще швидший і сильніший, аніж вона, не вхопив її на руки й не переніс назад на ліжко. Вона його не впізнала, але зовсім не пручалася й перестала кричати. Альберт, не жаліючи найніжніших слів, почав по-іспанськи гаряче вмовляти її. Вона слухала його, спрямувавши погляд в одну точку, не бачачи й не відповідаючи йому; раптом вона підвелася, опустилася на своєму ліжку на коліна й заспівала строфу з «Те Deum»[145] Генделя, якого нещодавно почала з захватом вивчати. Ніколи ще голос її не звучав із такою силою, з таким почуттям, ніколи не була вона така гарна, як у цю хвилину екстазу: волосся її розпустилось, яскравий пропасний рум'янець горів на щоках, а очі, здавалося, читали щось у небесах, які розверзлися тільки для неї. Каноніса була до того розчулена, що вся в сльозах упала на коліна біля ліжка, а капелан, незважаючи на свою недоброзичливість, схилив голову, охоплений релігійним почуттям. Закінчивши строфу, Консуело глибоко зітхнула, і божественна радість осяяла її лице.
— Я врятована! — крикнула вона, падаючи горілиць, бліда і холодна як мармур; очі її, хоча й розплющені, немов потухли, губи посиніли, руки оклякли.
На хвилину запанувало мовчання, навіть якесь заціпеніння. Амалія, що не зважувалась увійти й спостерігала цю страшну сцену, стоячи біля порога, від жаху зомліла. Каноніса та обидві жінки кинулися до неї на допомогу. Консуело, мертвотно бліда, спочивала на руках в Альберта, що, припавши головою до грудей умираючої, здавався таким же мерцем, як і вона. Каноніса, розпорядившись укласти Амалію в ліжко, знову з'явилася на порозі кімнати.
— Ну що, пане капелане? — запитала вона, зовсім убита.
— Це смерть, пані, — мовив капелан глухим голосом, опускаючи руку Консуело після безуспішних спроб намацати її пульс.
— Ні! Це не смерть! Ні! Тисячу разів ні! — вигукнув Альберт, рвучко підводячись. — Я краще оглянув її серце, ніж ви її пульс. Воно ще б'ється, вона дихає, вона жива! О! Вона житиме! Не так і не тепер призначено їй скінчити життя! Хто наважився подумати, що Бог засудив її на смерть?! Настала хвилина, коли треба серйозно зайнятися нею. Пане капелане, дайте мені ваш ящик. Я знаю, що їй потрібно, а ви не знаєте. Так робіть же те, що я вам кажу, нещасний! Ви не надали їй допомоги, — ви могли запобігти цьому жахливому нападу, і ви цього не зробили, не побажали зробити! Ви приховали від мене її недугу, ви всі обдурили мене. Ви хотіли її загибелі, чи не правда? Ваша боягузлива обережність, ваша огидна байдужість скували вам язик і руки! Дайте мені ваш ящик, кажу я вам, і дайте змогу мені діяти.
І позаяк капелан не наважувався передати йому свої ліки, боячись, щоб у недосвідчених руках збудженої, напівбожевільної людини вони не стали смертельною отрутою, Альберт вирвав ящик із його рук. Не звертаючи уваги на вмовляння тітки, він сам вибрав і відважив швидко діючий і сильний заспокійливий засіб: Альберт значно краще знався на багатьох речах, аніж думали його близькі. У ту пору свого життя, коли він іще усвідомлював хворобливі явища свого мозку, він вивчав на самому собі дію найсильніших засобів. Чоловік сміливий, до того ж натхнений жагучою відданістю коханій жінці, він швидко прийняв рішення й ось тепер приготував ліки, до яких ніколи не наважився б удатися капелан. Йому вдалося, озброївшись надзвичайним терпінням і ніжністю, розтиснути зуби хворої й змусити її проковтнути кілька крапель цього сильно діючого засобу. Через годину, протягом якої він кілька разів давав їй ці ліки, Консуело почала вільно дихати, руки її потеплішали, обличчя ожило. Вона ще нічого не чула й не відчувала, але стан її вже був схожим на сон, навіть губи трохи порожевіли. У цей час з'явився лікар. Бачачи серйозність ситуації, він заявив, що його покликали занадто пізно й що він не ручається за кінець хвороби. На його думку, треба було ще напередодні пустити кров, а тепер момент упущено і кровопускання може лише викликати новий напад.
— Нехай напад повториться, — мовив Альберт, — але кров пустити треба.
Лікар — німець, громіздкий суб'єкт з великою зарозумілістю, звиклий до того, що його слухають, як оракула, адже в усій окрузі в нього не було конкурентів, — підняв свої важкі повіки й, моргаючи, подивився на того, хто дозволив собі так сміливо вирішити таке питання.
— Кажу вам, необхідно зробити кровопускання, — наполегливо повторив Альберт. — Чи буде пущено кров чи ні, напад однаково повториться.
— Дозвольте, — заперечив лікар Вецеліус, — це зовсім не так неминуче, як ви зводите думати. — І посміхнувся дещо презирливою, іронічною посмішкою.
— Якщо напад не повториться, всьому кінець, — мовив Альберт, — ви самі мусите це знати. Така сонливість неминуче веде до притуплення розумових здібностей, до паралічу, до смерті. Ваш обов'язок опанувати недугу, підвищити її інтенсивність, аби перебороти її. Словом, вам треба боротись, а інакше до чого ваша присутність тут? Молитви й поховання — не ваша справа. Пустіть кров, а то я сам пущу її!
Лікар прекрасно знав, що Альберт має рацію, і сам збирався пустити кров, але йому здавалося, що такій значній особі, як він, не личить висловитися відразу й негайно перейти до дії: могли б подумати, що хвороба проста й лікування нескладне. А наш німець любив налякати, напустити на себе глибокодумні вагання, здивування, серед яких його мовби раптом осявала геніальна думка, — і тоді він переможно виходив із утруднень. Це давало можливість сказати
