Консуело - Жорж Санд
Альберт домігся цього завдяки силі волі, якої, мабуть, не знайшла б у собі й більш врівноважена людина. Він уже давно звик стримувати запал своїх почуттів, борючись із частими й таємничими нападами своєї недуги, і оточуючі навіть не підозрювали, яка велика була його влада над собою. Вони не знали, що ледве не щодня йому доводилося переборювати най сильніші напади й що тільки остаточно подоланий найглибшим розпачем і божевіллям він тікав у свою таємну печеру, залишаючись переможцем навіть у своїй поразці, тому що все-таки міг приховати від людських очей своє падіння. Альберт належав до числа безумців, гідних найглибшої жалості й найглибшої поваги: він знав про своє божевілля й почував його наближення аж до моменту, коли бував цілком ним охоплений. Але навіть і тоді, у самісінький розпал своїх нападів, він зберігав неясний спогад про дійсний світ і не бажав показуватися, поки остаточно не прийде до тями. Такий спогад про реальне діяльне життя ми всі зберігаємо, коли важкі сновидіння занурюють нас у світ вимислу й марення. Ми боремося часом із цими нічними страхами й кошмарами, ми говоримо собі, що це марення, і намагаємося прокинутись, але якась зла сила знову й знову захоплює нас і знову кидає у ту страшну летаргію, де нас обсідають і мучать лиховісні й болісні видіння.
У таких чергуваннях минало насичене бурхливими переживаннями й разом з тим жалюгідне життя цієї незрозумілої людини; урятувати її від страждань могло тільки сильне, тонке й ніжне почуття. І таке почуття з'явилося нарешті в його житті. Консуело була саме такою чистою душею, що, здавалося, була створена для того, аби проникнути в цю похмуру душу, дотепер недоступну для глибокої любові. У дбайливості молодої дівчини, породженій спочатку романтичним ентузіазмом, у її шанобливій дружбі, викликаній вдячністю за самовідданий догляд за нею під час хвороби, було щось чарівне й зворушливе, щось таке, що Господь визнав, певно, особливо підходящим для зцілення молодого графа. Цілком можливо, що, якби Консуело відгукнулася, забувши про минуле, на його палку любов, ці нові для нього захоплення й раптова безмірна радість могли б вплинути на нього найзгубнішим чином. Але її соромлива, цнотлива дружба мала повільно, але більш вірно сприяти його зціленню. Це було одночасно й шорами й благодіянням для нього; і якщо оновлене серце молодика було сп'янілим, то до сп'яніння домішувалося почуття обов'язку, жадоба самовідданості, що давали його думкам інший привід, а його волі — іншу мету, ніж та, яка поглинала його досі. Він відчував одночасно й щастя бути коханим так, як ніколи ще не був коханим, і горе не бути коханим з такою пристрастю, яку відчував сам, і, нарешті, страх, що втратить це щастя, якщо покаже, що він не цілком ним задоволений. Всі ці почуття настільки заповнювали його душу, що в ній не залишалося місця для фантазій, на які так довго наштовхували його бездіяльність і самотність. Тепер він, немов якими чарами, позбувся цих мріянь, він забув про них, і образ коханої втримував його нещастя на відстані, ставши, немов небесний щит, між ним і ними.
Отже, відпочинок для розуму й спокій для почуттів, необхідні для відновлення сил юної хворої, тепер лише зрідка й ненадовго порушувалися таємним хвилюванням її лікаря. Консуело, як міфологічний герой, спустилася в пекло, щоб вивести з нього свого друга, — і винесла звідти для себе самої жах і божевілля. Тепер він, у свою чергу, намагався звільнити її від похмурих думок, і завдяки його ніжним турботам і захопленій шанобливості йому це вдалося. Спираючись одне на одного, вони вступали разом у нове життя, не сміючи, однак, оглядатися назад і думати про ту безодню, звідки вони вирвалися.
Майбутнє було для них новою безоднею, не менш таємничою й жахливою, куди вони теж не наважувалися заглянути. Зате вони могли спокійно насолоджуватися сьогоденням, цим благодатним перепочинком, що їм послало небо.
Розділ 50
Інші мешканці замку були далеко не так спокійні. Амалія була розлютована й більше не вдостоювала хвору своїми відвідуваннями. Вона підкреслено не розмовляла з Альбертом, не дивилася на нього, навіть не відповідала на його ранкове й вечірнє вітання. І жахливішим за все було те, що Альберт, очевидно, зовсім не зауважував її досади.
Каноніса, бачачи явну, неприховану пристрасть племінника до «авантюристки», не знала тепер ні хвилини спокою. Вона сушила собі голову, придумуючи, як би позбутися такої небезпеки, як покласти край такому скандалу, і з цього приводу в неї не припинялися наради з капеланом. Але поважний пастир не дуже-то бажав припинення ситуації, що склалася. Давно вже він не відігравав ніякої ролі в сімейних тривогах, а від часу останніх хвилювань його роль знову зробилася більш значною: нарешті він міг дозволити собі таке задоволення, як шпигувати, викривати, попереджати, пророкувати, радити, — словом, міг на свій розсуд вертіти домашніми справами, причому все це проробляти нишком, сховавшись од гніву молодого графа за спідницями старої тітки. Обоє вони не переставали знаходити нові приводи до тривог, нові причини бути насторожі. Одного їм ніколи не вдавалося — знайти рятівний вихід. Не було дня, коли б предобра Вінцеслава не намагалася викликати свого племінника на остаточну розмову, але щораз його глузлива посмішка або крижаний погляд змушували її замовкнути й руйнували її плани. Щохвилини вона шукала зручного випадку прослизнути до Консуело, щоб спритно й строго вичитати її, але щохвилини Альберт, мовби попереджений домашніми
