Консуело - Жорж Санд

— Не говоріть про розлуку, батьку мій, — вигукнув молодий граф з очима, повними сліз, — я не маю сили винести цю думку!

Тут капелан підвівся і з роблено скромним виглядом вийшов, попередньо підбадьоривши поглядом уже трохи розчулену канонісу. Погляд цей був і наказом і сигналом. Із душевним болем і зі страхом вона зрозуміла, що настала хвилина говорити. І от, заплющивши очі, немов людина, що кидається з вікна під час пожежі, вона почала, плутаючись і бліднучи:

— Звичайно, Альберт ніжно любить батька й не захоче смертельно засмутити його…

Альберт підвів голову й подивився на тітку таким ясним, пронизуючим поглядом, що та зніяковіла й не змогла сказати нічого більше. Старий граф, здавалося, не чув цієї дивної фрази, а серед мовчання, що запанувало, бідна Вінцеслава тремтіла під поглядом племінника, немов куріпка, загіпнотизована собакою, що робить над нею стійку.

Але через кілька хвилин граф Християн, опам'ятавшись од своєї замисленості, відповів сестрі так, начебто вона продовжувала говорити або начебто він прочитав у її душі все те, що вона збиралася йому відкрити.

— Дорога сестро, — сказав він, — дозвольте мені дати вам пораду: не терзайте себе тим, у чому ви нічого не розумієте. Ви у своєму житті не мали поняття про те, що таке сердечний потяг, а суворі правила каноніси не годяться для молодика.

— Боже милостивий! — прошепотіла зовсім засмучена каноніса. — Або брат не хоче мене зрозуміти, або розум і благочестя покинули його! Чи можливо, щоб він через свою слабкість став підтримувати або так легко дивитися…

— Що підтримувати, тітонько? — запитав Альберт рішуче й суворо. — Говоріть, якщо вже вас змушують це робити! Висловіть ясніше вашу думку. Настав час покінчити із цим напруженим станом, і пора нам узнати одне одного.

— Ні, сестро, не говоріть, — зупинив її граф Християн, — нічого нового ви мені не скажете. Я давно прекрасно зрозумів вас, але тільки не показував виду. Хвилина для пояснень із цього приводу ще не настала. Коли прийде час, я знатиму, що треба робити.

І він навмисно заговорив про інше. Каноніса зовсім занепала духом, а Альберт стривожився, не розуміючи, що хотів сказати батько.

Капелан, довідавшись, як глава родини поставився до його застереження, переданого обхідним шляхом, страшно перелякався. Граф Християн, незважаючи на свій безтурботний, нерішучий вигляд, ніколи не був слабкою людиною. Не раз траплялося йому, вийшовши зі свого, здавалося б, апатичного стану, діяти енергійно й розумно. Священик злякався, зрозумівши, що зайшов занадто далеко й може дістати догану. І він заходився поспішно знищувати справу рук своїх, умовляючи канонісу більше ні в що не втручатися. Два тижні промайнули дуже мирно. Консуело навіть на думку не спадало, що вона є причиною сімейних хвилювань. Альберт як і раніше піклувався про неї, а про від'їзд Амалїї повідомив, як про тимчасову відлучку, не збудивши в Консуело ні найменшої підозри щодо його причини. Консуело почала виходити зі своєї кімнати, і коли вона вперше прогулювалася садом, старий Християн своєю слабкою, тремтячою рукою підтримував непевні кроки одужуючої.

Розділ 51

То був чудесний день у житті Альберта, коли Консуело, що повернулася до життя, підтримувана його старим батьком, на очах у всієї родини простягнула йому руку і з невимовно лагідною усмішкою мовила:

— Ось хто врятував мене! Хто доглядав за мною як за рідною сестрою!

Але цей день, день апогею його щастя, відразу змінив, і притому більше, ніж він міг це передбачати, його відносини з Консуело. Відтепер, увійшовши знову в сімейне коло, вона досить рідко залишалася з ним наодинці. Старий граф, здавалося, ще більше полюбив Консуело після її хвороби, по-батьківськи піклувався про дівчину, що глибоко розчулювало її. Каноніса, щоправда, нічого більше не говорила, але все-таки вважала своїм обов'язком стежити за кожним її кроком і з появою Альберта була завжди тут як тут. А оскільки молодий граф не виявляв більше ніяких ознак розумового розладу, то до замку почали посилено запрошувати родичів і сусідів, чого давно вже не бувало. З якоюсь простодушною та зворушливою гордістю старі хотіли показати їм, яким товариським і люб'язним зробився знову молодий граф фон Рудольштадт; оскільки ж Консуело, видно, вимагала й поглядами й своїм прикладом, аби він виконував бажання рідних, то йому мимохіть довелося повернутися до ролі світської людини й гостинного хазяїна замку.

Це раптове перетворення не легко далось Альбертові. Він скорився тільки заради тої, котру любив. Але за це він жадав нагороди у вигляді більш тривалих бесід, відвертого виявлення почуттів. Він терпляче переносив цілі дні примусу й нудьги, аби тільки ввечері почути від неї слово схвалення та вдячності. Коли ж між ними з'являлася, мов нав'язлива примара, каноніса й виривала в нього й цю чисту радість, він озлоблявся й занепадав духом. Проводячи жахливі ночі, він часто бродив біля колодязя, що був завжди повний прозорої води з того дня, коли він піднявся з нього, несучи на руках Консуело. Змучений важкими думами, Альберт майже проклинав дану ним обітницю не ходити більше до своєї таємної обителі. Його лякало те, що, почуваючись нещасним, він не може в надрах землі сховати таємницю свого страждання.

Звичайно, і рідні і його подруга не могли не звернути уваги на його змучений після безсоння вигляд, на похмурий настрій, що все частіше й частіше повертався до нього, і неуважливість. Але Консуело знайшла спосіб розганяти ці хмари й повертати собі владу над ним щоразу, коли їй загрожувало її втратити: вона починала співати, і негайно молодий граф, зачарований і покірний, знаходив полегшення в сльозах або в новому припливі захвату. Засіб цей діяв безпомилково; і коли Альбертові вдавалося перекинутися з Консуело хоч словом наодинці, він вигукував:

— Консуело, ти знайшла дорогу до моєї душі! Ти маєш силу, недоступну простим смертним: ти говориш мовою богів, тобі дано виражати найпіднесеніші почуття й передавати людям наймогутніші переживання твоєї натхненної душі. Співай же завжди, коли помітиш, що я знемагаю! На слова, вимовлені тобою в співі, я майже не звертаю уваги, — вони є тільки темою, недосконалою вказівкою, що слугує для розкриття й розвитку музичної думки, я майже не слухаю їх, — до мого серця доходить тільки твій голос, почуття, з яким ти співаєш, твоє натхнення! Музика говорить про те таємниче й піднесене, про що мріє душа, щу вона передчуває. У мелодії мовби розкриваються вищі ідеї й почуття, які неспроможна передати людська мова. Це — одкровення нескінченного. І коли ти співаєш, я належу людству тим, що людство почерпнуло божественного й